Паломництво з Риги в Аглону
У Семінарії називали мене Латишем. У дійсності із цією країною зв'язували мене лише книжки середньої проби письменників. Знав я ще в семінарські роки, що в далекій Ризі схожі на нас хлопці вчаться під керівництвом кардинала Вайводса для того, щоб стати служителями в СРСР. Це була єдина в цій могутній країні семінарія, у яку дозволялося надходити студентам із всіх республік колишнього Радянського Союзу. Один з таких студентів зустрівся мені у в Кракові 1987 року. Їм був семінарист Олександр, з Луцької єпархії на Україні. Приїхав до отців Пиярам покласти квіточки на могилі останнього владики цієї єпархії (о. Шеленжека), що помер у вигнанні й похований саме в піарському костьолі.
Владика був засновником ордену сестер Терезианок, яким теж довелося покинути Україну з моменту встановлення радянської влади на Волині.
Ці сестри зустрічалися мені неподалік Бєлостока у Василькові й у Моньках.
У семінариста поцікавився я: « чи правда що в Ризі багато стукачів». «Якщо й були, то давно пішли, у нас такий строгий чернечий лад, що без покликання, не витримаєш», відповів мені Олександр.
Усе про що я запитував, могло здатися провокацією, але семінарист відповідав сміло, що дало мені можливість думати про прийдешні зміни у свідомості радянських людей навіч.
1. З Ростова в Ригу через Тезе!
Це був 1992 рік. 21 липня я одержав призначення на Ростовського настоятеля й в той же самий вечір я повернувся в Москву, звідти через Вільнюс і Сувалки в Бєлосток, 25-го липня я повинен був у другий раз направитися в Тезе із групою студентів. Єпископський канцлер о. Ян Заневський, просив, щоб я не барився, тому що буду, потрібний у паломництві з Риги в Аглону.
У ті роки я планував проекти, які здавалися нездійсненними за часом. Мені схотілося побувати у Франції й рівно у два тижні після призначення ростовським настоятелем виявитися в Латвії на паломництві. Я цього досяг, мало того рівно за місяць після призначення, побував у двох, дуже віддалених друг від друга країнах Європи, я знову з’явився в своєму приході в Ростові.
Чергова відпустка в мене повинна була трапитися тільки через три роки.
Після Франції, я виявився знову в Бєлостоці, і щоб потрапити на паломництво, треба було сильно потрудитися. Було 3 серпня, а виходить, прочани вже покинули Ригу. Не міняючи багаж, і не відвідуючи нікого, прямо з Бєлостока я добрався поїздом до Сувалок і звідти електричкою до границі й черговим поїздом до Каунаса. Там пересів я в автобус. Перетинаючи всю Литву, увечері наступного дня був я в Ризі.
Перший і єдиний раз у житті я кутком очей розглядав дивної краси місто.
Так, у чомусь воно схоже на Ґданськ і на Торунь, у чомусь видна й властива радянська суєта. Запам'яталася мені ще моторошна картинка автокатастрофи. Під мостом правіше ЗД вокзалу я помітив, як автомобіль пішов з дороги на бруківку й притиснув до стіни пішохода. Пам'ятаю, з далечіні, спостерігав я його біль. Це був кучерявий молодий чоловік. З багатьма пригодами, знову користуючись електричкою, я наздогнав і навіть перегнав групу. Треба було попутками розшукати ту місцевість, де перебував наметовий табір з нашими прочанами. Деякі вже спали. Отець Ян вселив мене до одного францисканця, що повинен був ранком покинути групу, а виходить, я заступив на його місце. Священиків у групі, близько 200 росіян, знову виявилося троє.
2. Наставник-Почесний гість
Мені вручили на ранок пластмасову картку з написом «почесний гість», я не знав російського настільки, щоб зрозуміти значення слова «почесний» і дивувався глузуванням деяких учасників групи. В усіх на картці стояло ім'я й посада. Я був просто «почесний» а значить «ніхто».
Провідник групи попросив мене стати духівником групи, тобто моїм завданням було приймати сповідь. Я спізнився й повільно знайомився з учасниками паломництва. Ішов тихо в тіні, робив свою справу мовчки.
Повільно звикав я до молодіжного репертуару московського хору під назвою «Ладсько» тобто Владислава зі Словаччини, що був лідером групи. Зі співаків пам'ятається мені дівчина на ім'я Марія Кац. Вона сильно бажала стати кармелітанкою, але згодом я довідався, що нічого із цього не вийшло. У групі був семінарист Яша, францисканець і багато інших, що надійшли на слухняність у Словаччину. Все це були духовні чада о. Йосипа Гунчаги, що відправив тоді на паломництво багато сиріт з Очеретина, його наступної парафії на Волзі. Пам'ятаю Ольгу, юну органістку із Сочі й кілька інших юнаків. Всі вони були дуже гарні й спонтанні. Було приємно йти разом і служити такій команді.
3. Отець Янек
Отець Ян, канцлер, зустрівся мені коротко в Індурі, тому що походив із сусідського приходу однойменного з його прізвищем Заневичи. Я не очікував, що в цьому юному священику, може дрімати, настільки великий талант організатора й гумориста. Молодь обожнювала його, хоча траплялися й накладки, де з ким йому довелося в дорозі посваритися.
Янек привів мене в здивування, запропонувавши на останній ночівлі «випити спиртного». Дурневі зрозуміло, що в паломництві не треба цього робити. Молодий священик, якому доводилося трудитися надмірно, очевидно мав потребу в тім, щоб розслабитися і я не став його засуджувати в душі. Проте, відбулося розчарування. Раптом, серед багатьох елементів, що тішили мою душу став я зауважувати й недоліки, купу потурань зокрема: помітив я що в наметах люди сплять як попало: дівчата й хлопчики разом. Не дивно, що моральний рівень групи сильно був занижений і немає сумнівів, що паломництво для багатьох було лише піонерським походом і не більше.
Крім іншого, люди не соромлячись, курили сигарети. І от, нарешті, довідався я й про спиртні напої, з вуст самого керівника.
У майбутньому прочани ходили в паломництво в Білорусь. Простіше було в плані віз.
Ходили двічі зі Смоленська в Могильов, три рази, здається з Ліди в Будслав. Стиль, однак, не мінявся.
Через 6 років, після «такого» паломництва з потураннями, покинули священство два юні Салезіанці. Один з них був спадкоємцем і земляком о. Яна як канцлер. Єпископ Кондрусевич, саме тоді в 1998 році заборонив організувати чергові паломництва.
4. Отець Віктор Воронович
Отець Віктор, худий, руденький з дитячим лицем в ластовиннях, несміливий, але все-таки веселий.
Він був того ж віку що й о. Ян. Знаходивсявся, здається, з околиць Вільнюса й семінарію на відміну від о. Яна закінчував не в Ризі, але в Каунасі.
У нього був у паломництві свій кружок мазунчиків, з московського приходу й у цьому кружку він обертався вільно, сильно не примикаючи до групи сестер, у яку входив о. Ян і мимоволі примкнув і я.
5. Черниці
Основну «чорну роботу» у паломництві робили черниці з різних орденів. Тон задавали сестри із Шенштадського руху, тому що, працюючи в курії, вони сильно дружили з о. Яном.
Сестри були молоді й гарні, народ у паломництві обожнював їх тією самою мірою що й о. Яна.
Були в групі ще й дві вербистки. Сестра Люцина Войцеховська, запамяталася мені з перших хвилин мого приїзду в Москву. У неї завжди в заначці були апельсини й банани, якими охоче ділилася. Ішла разом з нею ще одна вербистка зі Словаччини із зовнішністю циганки.
6. Отець Йосип Свидницький
На три дні до завершення паломництва приєднався до нас одягнений по-штатськи, середнього віку священик. Низький, лисий, міцної будови, напористий і впевнений у собі. Не відразу викликав довіру. Скоріше навпаки. Так, радянським людям його доводи напевно прийшлися до смаку для мене однак він представляв собою скоріше бійця ніж духовну особу.
Читав нам лекції про екуменізм, пояснював зміст східної літургії. Славив під небо заслуги протестантів у плані місіонерства.
Всі священики й черниці відразу, на здрастуйте, одержали від нього «по вухах», за те що на привалах спілкуються у своєму колі замість того щоб бути з людьми й ще, розкритикував те що священики не зайняті проповіддю під час меси продовжують сповідати людей поза тим, що послужать.
Обіцяв «настукати» на нас за це єпископові. Правда, у мене самого викликало сумнів така подвійна дія літургічна, але що було робити, священиків було занадто мало, а народ постійно просився на сповідь.
Мені він один раз порадив у Росії менше спілкуватися з польськими суспільствами й більше покластися на німецьку діаспору. Я не знаходив у його словах ніякого здорового глузду. Мені здалося, що він сам поляк, все-таки згодом довелося визнати, що «дядько» був правий.
Підвели мене земляки багаторазово в моїй місіонерській роботі з малого, і по великому теж.
7. Єзуїти
Крім о. Йосипа, лекції в дорозі читали нам семінаристи Єзуїти. Їх було троє, і обслуговували вони, крім московської групи ще й 4 латиські. Були в нас вони від часу до часу поперемінно, іноді читали по-російському, але найчастіше хтось переводив їхні слова а виходить, ми двічі слухали тексти смакуючи й польське й російське звучання духовних міркувань. Це було класно, бенкет для душі. Я був радий за них, просто пишався тим, що в Польщі є такі круті юнаки.
Це були диякон Соловей з Аугустова, Тадеуш Лазаж з Тарнова й здається Кшиштоф Карольчук з бєлостокських Долід.
Ми здружилися настільки, що вони пообіцяли мені відвідати Ростов цим же літом. Слово не стримали, але все-таки наступним літом виправили помилку.
8. Австралієць
Ішов з нами теж якийсь австралієць старий, що, схоже, Єзуїтам відвідував серед дня всі групи. Він був теж частим гостем на літургії як проповідник. Вразив однак всіх прочан подією, що трапилась на одному з нічлігів. По наметовому таборі швидко поширилася звістка про те, що помолившись, старий повернув здоров'я паралізованій дівчинці.
9. Французи
Подорож нашу прикрашали теж, що складалися в латиській групі семінаристи, і молодий єпископ з Парижа. Запросив їх на паломництво юний ректор ризької семінарії, що закінчив навчання в Брюсселі. Мав він багато знайомств за кордоном. Французи не могли з нами спілкуватися. Латиського вони не знали, тим більше російського, однак, користуючись мімікою, вносили багато радості в наш табір. Бачив я їх одного разу в кружку дружно танцюючими разом зі своїм владикою.
10. Pro Deo et Fratribus
Схожу роль у нашій групі грали юнаки й дівчата з руху Pro Deo et Fratribus. Їхня зовнішність, особливо сестер у білих рясах, але без фати, додавав колоритності нашій групі. Ці люди доставили мені особливу радість, тому що саме вони супроводжували піснями мою першу месу в Ростові на Дону.
Ішов з нами ще й один юнак зі США. Сказав він мені раптом, що в мене зовнішність, що нагадує святого Іоанна Вианнея.
Цей наївний хлопчик теж зустрівся мені на самому початку мого перебування в Москві. Перш ніж поїхати в Ростов я відслужив вечірню недільну Месу в тільки що придбаному шматку храму на Малій Грузинській.
Після служби юнак зізнався що «не міг раніше представити, що росіянин(!) мова такий гарний», я не став викривати непорозуміння. Я просто сам по собі подумав «так польський красиво звучить особливо здалеку від батьківщини».
11. Якобпилс
Польська мова зовсім без акценту довелось мені почути в Якобпилсі. Паломництво наближалося до завершення, і ми йшли по землі, що іноді називають Курляндією.
Ці землі колись належали до Польщі й майже всі місцеві жителі на відміну від західної «лютеранської» Латвії, всі місцеві люди католики.
Уперше в цих краях нам не довелося поселятися в наметах. Місцеві люди з радістю забрали всіх прочан у свої будинки.
12. Резекне
Аглона це район Резекне. Кілька кілометрів не доходячи до Аглоны, у нас був тривалий привал. Підійшла до мене мама двох дівчат просити про першу сповідь для них. Мені здалося що перша сповідь повинна бути більше врочистою й у храмі, однак сестри заступилися й мені довелося здатися. Щоб хоч якось прикрасити подію, я попросив дівчат опуститися на коліна серед соковитої трави й сам теж на колінах слухав їхнього визнання.
Через рік в Аглоні повинен був побувати понтифік, і територію перебудовували так щоб провести якусь репетицію перед приїздом гідного гостя. Вся територія навколо собору була оголена із трави, бульдозери вирівнювали схил, будівельники зводили нові сходи, мені здалося, що ми раптом виявилися на Марсі.
По території стояло багато висотних металевих лісів для кінооператорів і для підсилювачів гучності. Вітер на моїх очах дунув на таку громіздку стійку, і вона звалилася пару сантиметрів від минаючої бабусі. Жінка не замислюючись і не розгубившись повернулася особою до храму й перехрестившись повторювала голосно одну фразу «Спасибі Марія за чудо»!!!
Вона дійсно могла загинути під цією конструкцією.
13. Папські слова
Прочани верталися звичайним поїздом у плацкартних вагонах. 16-го серпня ми були у Москві.
Я зупинився у квартирі єпископа на вулиці Ферсмана. Владика подарував мені в дорогу 4 тисяч рублів і цілу сумку з розаріями. О. Ян додав похідний комплект для служіння меси, що дуже пригодився.
Супроводжував мене семінарист ірландець, літо було дуже жарким.
Про Паломництво єпископові доповіли сестри й о. Ян. Фотографії з паломництва єпископ забрав із собою в Рим і показував понтифіку. Іоаннові Павлові дуже сподобався знімок, на якому я стояв на колінах перед дівчинкою, що у тій же позі сповідалася вперше в житті. Папа став розпитувати про мене й про дівчат, але єпископ не знав мене настільки, щоб адекватно відповісти. Все-таки передав о. Янові свої враження й слова понтифіка, що прокоментував:»Це символ Росії, що вертається до Бога».
Memento
Маму дівчат звали Наташа. Дівчаток здається Віра й Надія.
З Наталією ми листувалися й іноді зустрічалися, коли я бував проїздом у Москві. Завжди намагалася чим-небудь допомогти. За професією педагог. Додатково відвідувала ретельно католицький коледж. Жадала знати усе більше й більше. Я бачив, що серед своїх вона сильно самотня.
Імовірно, перше ніж прийти в католицтво займалася магією, оскільки, торкаючись книг із закритими очима, визначала, книга тепла або холодна, незважаючи на титул і зміст. Купувала тільки теплі книжки.
Визнавалася, що багато чого у вірі їй незрозуміло, але що приємно перебувати в середовищі віруючих.
Для неї церква стала одкровенням і новою родиною.
Супроводжувала по Москві моїх парафіян, коли ми восени 1992 їхали у Вільнюс і останній раз, коли очікували візи й літак до Мадрида, у дорозі до Сантяго...
Намагалася мені допомогти, підказуючи, яким на її погляд міг би бути храм у Ростові, співчувала моїй мамі, довідавшись про мікро інфаркт, і часто говорила, що, імовірно, мої предки були росіяни...
Приїхавши з Іспанії й переїхавши в Сахалін, довідався я по короткій замітці в католицькій газеті Світло Євангелія, що вона раптово померла.
Подзвонив я сестрам і довідався деякі подробиці. Виявляється, що підрослі дівчата не стали розділяти з мамою потяг до церкви.
На її похорону прийшли черниці шенштадські, але відспівував її православний піп.
По-моєму, непогрішний і непомилковий понтифік цього разу трохи помилявся, розглядаючи й коментуючи фотографії. Символом Росії тих часів, на мій погляд, була скоріше ця героїня мати, що жадає віри для себе й для дітей, жінка самотня й кинута на призволяще близьким, які цієї спраги не розділяли.
Раптово помер теж один з описаних мною семінаристів Єзуїтів, Тадек Лазаж. Про його смерть довідався я зі статті «Мистецтво вмирати» у єзуїтській газеті „Poslancu Serca Jezusowego” , там говорилося що, одержавши опромінення в приході Хмельницький на Україні, він повільно йшов постійно посміхаючись. Був він у моїх приходах відразу після рукоположення й по моєму проханню благословив урочистим благословенням всіх моїх парафіян у Ростові, Таганрозі й Новочеркаську.
Цей хлопець і його друзі вселили в мені один раз бажання покинути служіння в єпархії й стати ченцем.
О. Ярослав Вишневський
Пекін, 24 жовтня 2006