×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

ПОВІСТЬ ІЗ НЕБЕСНИХ ГІР



У мене на тиждень молитов про місіонерів приключився сюрприз.

Хоча я й сам його спровокував, напрошуючись, щоб польські діти слали мені листи з батьківщини. Адже дорослим ніколи.

От і збулася мрія, і все таки сюрприз, адже ніхто нічого не обіцяв. Оскільки, однак, лист прийшов, у мене є борг відповідати.

Пишу відкритим листом п'яти дітлахам Адряну, Аннете, Асі, Касі й Радеку. Через них хочу достукатися й до інших багатьох дітей, у яких немає доступу до комп'ютера або просто сміливості листуватися з незнайомою людиною й до того ще проживаючою за кордоном.

Крім того, мене підбадьорює впевненість у тім, що саме діти не кинуть мою відповідь у сміттєвий ящик, а скоріше понесуть у школу показати одноліткам священикові й учителям або просто батькам.

Адже те про що збираюся писати, може стосуватися й дорослих.

Спочатку скажу, що були часи, коли я в п'ятому класі початкової школи від нашої викладачки по російській мові одержав, як і всі діти, адресу в Росію до моєї однолітки з міста Орел. Ми з нею листувалися роками, хоча інші діти кинули писати відразу ж, помітивши, що відповіді чекати доводиться місяцями. І до того ж рівень знань російської мови не відповідав такій відповідальній роботі як переписка.

Проте, саме ця шкільна «гра» у моїй долі зіграла потрібну роль. З'явилася цікавість до Росії й Росіян і взагалі до Сходу. Потім з'явилися в мене друзі в Литві й у Грузії. Я не переставав писати листи в СРСР, незважаючи на те що жодного разу туди не попадав і ніколи не зустрічав своїх друзів аж до того моменту, коли закінчивши семінарію зустрів у Вільнюсі одну із заочних подруг. Це був останній курс Семінарії

Листуючись із польськими дітьми, я в душі сподіваюся, що хто-небудь ці листи сприйме всерйоз і полюбить Схід, адже в Польщі в основному всі захоплюються Заходом.

Може бути, для когось переписка зі священиком стане початком мрії про те, щоб присвятити себе Богу, як це зненацька трапилося із мною.

1. Зламані храми

На Схід мене тягла не одна лише дружба по переписці. Мене туди тягли розповіді однієї вчительки, що переїхала жити в наше селище з Литви, але майже щороку відвідувала родину, що залишилася в СРСР, привозячи звідти жахливі розповіді про гоніння на церкву, про вбитих священиків і про зламані церкви.

Доля дозволила наочно переконатися про правоту цих розповідей.

Я бачив костьоли перетворені в складські приміщення, спортзали, клуби, житлові будинки або в найкращому разі органні зали.

Для молодого священика наповненого чистими ідеалами церкви як організації вищого рангу й призначення я був до глибини душі обурений тим, що в одному випадку у вівтарній частині лютеранського храму міста Новочеркаська, там де “святе святих” невігласи влаштували туалет.

У мене є сторінка в Інтернеті на якій ви можете багато чого подібного почитати.

Втім діти із селища Ходоровка вже так зробили.

Дітям з містечка Чарна Бєлостоцька дякую двічі за листи, які перенесли мої думки в ті місця, де я прослужив 7 місяців в 2003-му році.

Привітаю Вас від душі, вас і ваших священиків, вони теж мені дорогі.

2. Прекрасне місто Ташкент

Що стосується мого призначення в Узбекистан, то бажаю сказати із цього приводу наступне: Це країна схожих розмірів як Польща. Населення однак набагато менше, приблизно 27 мільйонів.

Більшість становлять прихильники ісламу, тому відношення до християн не назвеш захопленим.

Столиця Узбекистану Ташкент, говорять хто 2 хто 3 мільйони жителів, точно не знаю.

Слово Ташкент по-турецьки “камінь”, що в нашому випадку має буквальний сенс, що наводить на слова Ісуса про Петра: ”ти Скеля(Петро), і на цій скелі я створю свою церкву” тим більше, що при нашому Ташкентському костьолі є представництво Петрової Столиці, тобто Посольство Ватикану.

У побуті це дуже виручає, тому що наш єпископ маючи статус дипломатичного працівника, може зокрема реєструвати свій транспорт на зелених таблицях. Бачачи такі номери гаїшники зі стійкою сумирно пропускають мовчки, навіть якщо машина ненавмисно порушує правила дорожнього руху, але ж трапляється, що не будь такого захисту затримують марно.

Узбекистан ще відомий своїми корисними копалинами, особливо природним газом.

Ще добувають отут уран, золото й буре вугілля.

Світову популярність знайшло сумне Аральське Море, що стрімко сохне й останнім часом лінія берега пересунулася на цілих 80 кілометрів. При недостачі води в тих жарких місцях це істотна втрата.

Узбекистан від Польщі розділяє порядку 5000 км і різниця часу взимку 4 години, улітку 3, тому що Узбекистан не переходить на весняний час.

Це позначає що я йду спати 4 години раніше чим мої родичі й земляки в Польщі.

Машиною добиратися на батьківщину потрібно 4-5 діб, літаком з пересадками 6 годин польоту. Прямих рейсів на жаль немає.

Коли пишу Вам ці рядки в Узбекистані пів одинадцятого ночі, у Польщі лише пів сьомого вечора й отже діти ще бігають у дворі й навіть не думають так рано лягати спати, а от мені пора б. Проте буду продовжувати.

3. Кишлаки

Найбільше Узбекистан славиться своєю бавовною.

От саме в жовтні пік сезону. Більшість студентів і дітей пропускають уроки та йдуть на збирання бавовни. Величезна кількість маршруток підробляє транспортуючи молодь у віддалені колгоспні селища, які по-узбецьки, називають кишлаками від слова киши, людина.

Удома в кишлаках будують із простих “неопалених” глиняних цеглин, і такою ж самою технологією споруджують високі забори, так що домоволодіння, що виглядають як фортеця.

Після збирання врожаю на грядки випускають корів і вони доїдають гілки й листи бавовняних кущиків.

Все це виглядає дуже мальовничо.

Друга характерна для Узбекистану риса, це наявність пустелі в розташованому в західній частині країни Каракалпацькому Краї. Він примикає до Аральського озера, але мені туди ще не вдалося потрапити.

На сході країна славиться прекрасними горами Західного Тянь-Шаню

Один раз о. Андрій, колега Францисканець, повіз мене туди за Чирчик і Газалкент подивитися гори за допомогою канатної дороги в місцевості Билдерсай.

Там справжній рай для лижників. Їхати туди пів години йти годину із зайвим. Виявляється що молоді хлопці узбеки долають висоту за лічені хвилини на конях верхи. Хотів я в них довідатися як давно навчилися вони цій справі й не заїкаючись відповів що із трьох-п'яти років. І дійсно, доводилося не раз бачити на полях вершників у такому саме віці котрі їздять собі без сідла, тримаючись просто за гриву конячки.

По-сусідськи вертаючись із мальовничих місць, ми ще проїжджали біля другої канатної дороги, яка веде до підніжжя гори Чимкент. Далі ми ще побачили прекрасне водоймище Чарвак, що славиться елітними готелями у формі пірамідок. Звістка говорить, що отут відпочиває Президент Каримов і тому отут відповідна охорона.

4. Собор з піску

У цьому величезному стольному граді Ташкент, що от-от засне, ви можете побачити прекрасні і якісні дороги. Вони поведуть вас до 100 мечетей, будь у вас бажання їх шукати, адже багато з них заховані по забутих кварталах, 4 православні церкви, у тому числі обкладений мармуром і облитий золотом куполів собор митрополита Ташкентського й Середньоазіатського, котрого влада поширюється ще на дві сусідні держави Киргизію й Таджикистан.

Є й прекрасний костьол, один але дивний.

На тій місцевості де красується храм раніше був великий горбок з піску.

Отець Юстин Пранайтис 90 років тому використовував весь горбок як сировину для виготовлення цегли. У такий спосіб костьол стоїть у своєрідній ямі на тлі прилеглих чотирьохповерхівок.

Забор церковної території із трьох сторін мальовничо обгинає місцева річечка Салар.

Рядком з костьолом Полонія рік назад спорудила пам'ятник на честь воїнів Армії Генерала Андерса, що через Узбекистан, Іран, Ірак і Сирію, ішла в Землю Святу й звідти на “західний фронт” воювати з фашистами під Монте Кассино в Італії.

У Ташкенті загинуло порядку 600 польських солдатів не в результаті бойових дій а через виснаження, епідемії й нестерпної жари. Люди, які прийшли із сибірського заслання не були готові на такі випробування долі.

Коли я приїхав у Ташкент починався жовтень і усе ще стояла жара за 25 градусів тепла.

Що стосується будівництва костьолу, коротенько опишу цю історію.

Першу каплицю, що допомогла обладнати держава, обслуговував військовий капелан, з 1883 по 86 рік тому що запит про священика дали попавші в ці краї після Січневого Повстання 1863 року польські військовослужбовці. Можна представити їхню радість із приводу приїзду священика. Видимо однак не всі схвалювали цю витівку й священикові не дозволили залишатися на другий строк. Каплицю закрили а встаткування зокрема дзвін передали православній церкві. Наступного священика довелося чекати майже 20 років. викладач, що Приїхав з Петербурга, єврейської національності, всесвітньо відомий о. Юстин, був для Ташкента самою підходящою й харизматичною особистістю. Йому в короткий строк удалося організувати приходи й побудувати храми у віддалених точках Туркестану таких як Вірний (Алмати), Ашхабад, Фергана, Самарканд, Термез.

Будівництво храму в Ташкенті завжди гальмувалося через відсутність відповідальних і жертовних людей, які б у потрібній мірі підтримали діяльного місіонера.

Такі найшлися лише з моменту початку Першої Світової. У місто прибула маса поляків, чехів і угорців, які як військовополонені безкорисливо й з повною віддачею присвятили свої сили на будівництво храму.

Раптова смерть о. Пранайтиса в лютому 1917 року й відтік католиків у зв'язку з діями більшовиків привели до того що при наявності матеріалів для виготовлення даху і навіть грошей, не найшлося можливості завершити почате аж до 2000-го року. Доля розпорядилася так що до сьогоднішнього стану привів будівництво лише францисканець, що приїхав в 1991 році з Польщі, не менш харизматичний ніж о. Пранайтис будівельник і місіонер, о. Кшиштоф Кукулка.

5. Серце Азії

Отож повернемося до опису країни, що лежить у самому серці Азії.

Населення, це люди які по зовнішності але мабуть також по менталітету увібрали в себе риси як східних так і західних азіатських народностей, чимало й індуського колориту.

У багатьох узбеків темний відтінок шкіри як в арабів або індусів, злегка розкосі очі як у монголів і китайців, але говорять вони на дивовижному тюркському діалекті, що віддалено але все-таки схожий на мову якутів як і європейських турків.

Я уважно прислухаюся до цього говору перебуваючи в транспорті й сильно бажав би навчиться говорити, однак за три тижні, прожиті тут, все що я знаю це вітання звучне якось дуже знайомим чином, майже як по-єврейськи. Говориш САЛОМ і тобі відразу відповідять АССАЛОМ АЛЕЙКУМ.

6. Узбецькі звичаї

Жінки одягаються дуже строкато, на яскравого кольору штани одягають довгий халат і часом дивлячись на них на базарі створюється враження що їх усіх на хвилинку випустили з лікарні за покупками? Насправді так убраних дівчат можна зустріти скрізь, і в транспорті, і на вулиці й у школі. Дівчата щільно зав'язавши хустки під підборіддям, віддалено нагадують мені європейських черниць самітниць, тим більше що в деяких жінок є тенденція одягати й чорний колір, що при місцевій жарі зовсім не в’яжеться в моєму мозку.

Втім якщо говорити про хусточки, то в не настільки віддаленій Туреччині зовсім недавно Конституційний Трибунал заборонив користуватися таким убранням у школі й здається щось на зразок цього обговорювалося в Німеччині й Франції, як атрибут мусульманського фанатизму.

Тут же фанатизмом ніяким не пахне, уряд все перетинає, однак, що бачу те й пишу. Мені особисто це не заважає, навпаки, я спасибі цьому одержав повне відчуття східної самоідентифікації населення.

Чоловіки у свою чергу як у стародавніх фільмах і фотографіях, одягають високі черевики запускаючи всередину шаровари. Довгі вбрання на подобу плаща без ґудзиків і взимку й улітку створюють потрібну температуру тіла. Місцева мода заохочує бородатих чоловіків однак коротко стрижених і без вусиків, що надає строгості й серйозності високоповажним особам старих.

На головах знову ж незвичне для європейця вбрання тюбетейка з вишитим на всіх чотирьох боках білим листочком, що нагадують формою крапельку води.

У молодших пацанів просто плоский шерстяний беретик, на зразок головного убору євреїв або католицьких єпископів, лише іншого кольору. З відкритими головами майже ніхто не ходить.

Вертаючись до Ташкентських доріг, хочу відзначити, що на краю асфальту завжди перебуває мала канавка а часом і справжній струмок.

Пробок у Ташкенті майже не існує, проблема викоренена, тільки й бачиш як валять цілі квартали глиняних хаток а на їхнє місце чергова траса швидкого руху. Часом народ скаржиться, що виселяють примусово й за загублений будиночок дають менше ринкової вартості домоволодіння.

Дивно, хоча це Азія й саме її серце, але до велосипедів місцеві люди ніякої пристрасті не мають, за те осликів з маленькою коляскою “до відвалу”...предосить, як у Пекіні.

7. Наші священики й парафіяни

У Ташкенті з 2005-го року живе католицький єпископ, що своїм ім'ям і прізвищем а також місцем походження предків по батьківській лінії нагадує мені вільнюського архієпископа, блаженного Юргиса Матуляйтиса, слов'янська форма його прізвища Єжи Матулевич. Поміняйте букву “т” на “ц” і вийде ташкентський єпископ Мацулевич.

Мама єпископа сибірячка, тато висланий поляк. Познайомилися вони в Норильську й наш владика в такий спосіб з волі долі уродженець СРСР, хоча й все свідоме життя прожив у Польщі, однак для місцевих дітлахів у дворі містечка Домброва в Сілезії, він був завжди “росіянин”. Іоанн Павло П у переддень смерті подарував російськомовним католикам Узбекистану дорогоцінний і самий підходящий подарунок.

Це теж подарунок і данина поваги францисканському ордену, адже Браття Менші “Конвентуали краківські” з яких походить владика, трудяться в країні з першої хвилин незалежності.

Обслуговують вони крім Ташкента 5 повноцінних приходів по території всієї країни й поклали початок для реєстрації двох нових приходів.

Сама віддалена громада перебуває на північно-заході в місті Ургенчу, по-сусідськи із древнім містом Хіва.

Дві більші громади Бухара й Самарканд, перебувають по шляху до Ургенча. Поруч із ними не реєстрована громада в Навої, що існує 8 років.

Все це на захід від Ташкента. На сході перебуває лише прихід у Фергані й не реєстрована громада в Ангрені, що теж років п'ять на “напівлегальному” статусі.

От цю останню громаду на честь Милосердя Божого, довірив єпископ моїй опіці.

8. Небагато історії

Самарканд, дуже древнє місто, майже як Рим має 2700 років. Це дуже славне місто. Він довго опирався атакам Олександра Македонського й коли нарешті впав відзначився тим що саме тут Олександр знайшов собі дружину.

Отут діяло багато століть Согдійська держава, що конкурувало й Римлянами й з Персами. Тут утворилося християнське суспільство несторианського толку й був свій митрополит, однак навали арабів і монголів знищили цей шар населення й уціліла в далечині перевага ісламу.

Самарканд прославлений іменами арабських учених Бируни, Авіцени, а також ім'ям купця, політика й місіонера Марко Поло, що як і багато хто через Чорне й Каспійське море подався в Китай по славному шовковому шляху вершити місію від імені Папи Римського. Таким же шляхом проходили й мученики з Алмалику Ричард Бургундський з товаришами.

Християнство знову заявило про себе з моменту приєднання Туркестану до Російської Імперії в 1865-му рокці.

Як уже говорилося було отут багато солдатів як православного так католицького й лютеранського віросповідання. Були чиновники європейці, селилися прості люди й політв'язні.

У сталінські роки додалося й засланих корейців, які як не дивно дають перевагу християнству.

Були часи що навіть Російські влади оцінювали католицьке населення Туркестану на 40.000 чоловік.

Втім, Католиків, що регулярно відвідують костьоли по всьому Узбекистану поки що не більше 600 душ.

9. Жителі Боткінського цвинтаря

В Узбекистані трудяться ще черниці матері Терези Калькутської.

Дві з них полячки, дві індуски, одна італійка й дві африканки. У такому інтернаціональному монастирі за статутом сестри повинні говорити англійською мовою, але вже потихеньку освоюють узбецьку й російську мову.

Служать вони головним чином бомжам що населяють Боткінський цвинтар зокрема й дітям вулиці із числа безпритульних нюхачів. Для них у сестер крім їжі надається можливість випрати одяг, пограти, відвести душу.

Сестри теж допомагають священикам при катехизації парафіяльних дітей в неділю.

10. Мій прихід

Що стосується мого приходу, то розташований він як говорилося 120 км на схід від Ташкента. Цьому місту років 60. Отут ведеться видобуток вугілля й золота, отут жили полонені японці й німці, які відбудували місто. Ще 20 років тому отут переважало європейське населення, але ніде правди діти, з моменту здобуття Узбекистаном незалежності європейці стали залишати ці місця, хто в Німеччину, хто в Росію хто в Польщу, тобто на батьківщину предків.

Ще наприкінці 80-х приїжджав сюди проводити богослужіння легендарний о. Йосип Свідницький з Фергани. З його переїздом у Сибір громада розбіглася а останні п'ять років парафіянами ставали в основному вихідці з баптистів, тому що їхній пастор мав польські коріння й подружившись із польськими ксьондзами, передав цю пристрасть до католицизму своїм парафіянам. Пастора от уже 3 роки як немає. Францисканці ретельно їздили весь цей час по вихідним намагаючись реєструвати громаду, але тому що пройти всі нюанси закону про реєстрацію громади непросто, віз і нині там.

Кількість парафіян різко скоротилося й мені доводиться непросто й подумати як повернути людям похилого віку тридцятимільйонний стрижень приходу. Перші три зустрічі які я проводив у приході збиралося стабільно 7 чоловік.

Часом мені здається, що моя робота полягає в тому ж що й сестер...годувати й одягати знедолених і жебраків. Після кожної молитви отут буває чаювання.

11. Мої хвилювання

Не знаю, чи впораюся я. У Росії або на Україні, реєстрацію проходили ми зібравши церковну десятку засновників. Тут з нас потрібно не менш 100 засновників. Як їх знайти, розуму не прикладу. Адже всяка реклама або як хочете агітація в корені перетинається. Народу предосить 120 тисяч, начебто повинні впоратися, однак як діяти, коли ти нелегал...

Містечко прекрасне. Тут так звана Бабай Гора висотою 3555м її верхівка й літом не тане.

При в'їзді в кожне узбецьке місто є привітний напис ХУШ КЕЛИБСИЗ- ласкаво просимо, але от відчуття, що я небажаний гість не залишає мене.

Прощальні слова

Вибачте, що я звертаюся до вас як до дітей, такою складною мовою дорослих людей і вплутую в якісь незрозумілі справи.

Я сподіваюся, що Ваші батьки й учителі пояснять Вам, що незрозуміло.

А крім того закликаю Вас, щоб ви як земляки мої й надалі боліли за мене, щоб я не здавався й довів до кінця почате.

Привітаю й чекаю ваших коротких новин з Польщі... (це в оригіналі, у російському перекладі варто було б просити всіх старих знайомих з України й Росії про схожу молитовну турботу про мене а також про новини)



О. Ярослав Вишневський

27-е жовтня 2008

Losowe / Random

JSN Epic template designed by JoomlaShine.com