×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

Ченстохов - на Україні

 

Україна стала п'ятою державою після Польщі, Америки, Африки й Австралії, у якій створені святилища (лаври) на честь Божої Матері Ченстоховської.

Санктуарій Богородиці перебуває в Маріуполі, і з минулого року туди стали ходити пішки прочани. Авторові тексту повезло бути в числі прочан цим літом у даній пілігримці.

 

Маріуполь - місто Марії

 

Назва «Маріуполь» із грецької мови переводиться як «місто Марії». Розташований він на узбережжі Азовського Моря й перебуває в Донецькій області, майже в самому серці Донбасу (Донецького гірничодобувного Басейну). Місто  індустріальне. Куди не глянь, величезні заводи, як грандіозні дракони нещадно пихкають своїми вогненними щелепами.

Відповідно повітря проникнуте відходами їхньої діяльності. На вулицях брудно й не дуже затишно. Впадає в око ще й те, що жителі у своїй більшості, духовно вбогі. На вулицях і в транспорті, величезна кількість тих, що випивають, і тих хто не гидує наркотиками й іншими дурними звичками. «Духовна пустеля» - говорять про Східну Україну священики, які там трудяться. І дійсно, неможливо було позбудтися від смутку й співчуття Марії, і часом хотілося заплакати «Богородиця, адже це Твоє місто, урятуй його»!

Щоб урятувати своє місто і його бідний народ, Мати Божа призвала сюди ченців з ордена св. Павла, першого пустельника. Відомо, що колись, саме о. пауліни одержали з рук польського князя Владислава Опольського в подарунок височину Ясну Гору, з маленьким храмом, і на додачу чудотворну ікону Божої Матері, що нині відома під ім'ям Ченстоховської Богородиці. Згідно переказів, цю ікону писав сам св. Лука Євангеліст, на дошці взятої зі стола на якому їли члени Святого Сімейства в Назареті. У Польщу ікона прибула з Київської Русі, у період татарських набігів, князь Владислав Опольський нібито знайшов її в одному із забутих замків.

Перша копія Чудотворної ікони офіційно прибула на Україну 24 жовтня 2002 року. Перед тим її врочисто освятили в каплиці на Ясній Горі. За запрошенням єпископа Харьковсько-Запорізького Станіслава Падевського, о. Пауліни відправили в Маріуполь двох своїх побратимів о. Симплиція Берента як настоятеля і о. Варфоломія Голомба. Саме вони привезли із собою Ченстоховську Мадонну. У поспішності була адаптована каплиця на честь Богородиці Ченстоховської, що 31 вересня 2003-го року освятив єпископ Станіслав Падевський, надавши їй статус санктуарія - святилища.

Єпископ і о. Пауліни, стали виношувати ідею піших походів у Маріуполь, До цієї ідеї приєдналися священики з Донецька, а також з околиць. Однак сьогодні в мене є бажання особливим образом піднести особистість настоятеля з Макіївки о. Ярослава Вишневського, доля якого тісно пов'язана з  Білорусією.

 

Місіонер з великої букви

 

Приклад життя вірою, самопожертви цього місіонера захоплює всіх, хто з ним знайомий. Уже кілька років священик важко хворий і лікарі лише розводять руками. Своє здоров'я він пожертвував Богові для відкриття й зміцнення нових приходів на Донбасі. Його отут і в жарт і всерйоз називають «багатодітним татом», тому що кожний 9-тый місяць, він відкривав новий прихід. Таким чином, виникали приходи в Єнакієве, Торезі, Шахтерську, Слов'янську й у Мічурино. Своїми руками й на свої засоби він зводив каплиці. Мерзнув, голодував, хворів. Одна із затяжних застуд привела до жалюгідних наслідків.

Не звертаючи уваги на хворобу, о. Ярослав активно включився в організаційний процес пілігримки з Донецька в Маріуполь, що проходила рік тому назад. Уздовж і в поперек він оглянув трасу, домовлявся щодо ночівель, друкував листівки й запрошення. Потім очолив хід. Прочани повторювали, що Єпитимія, що на себе поклав священик їм нагадувала Хресну Дорогу Ісуса Христа. На одному із привалів він знепритомнів, але, повернувся до свідомості, він пішов далі. Цього року, він знову очолював хід, до речі кажучи, це був єдиний служитель одягнений у чорну рясу при нестерпно жаркій погоді. Я особисто не знаю, змогла б я дійти до кінця, якби не приклад мужності цього священика.

Отець Ярослав родом з Польщі з під Торуня. Він уже має 17 років священства, з яких 16 він провів у країнах колишнього Радянського Союзу. Місіонерську діяльність він почав на Білорусі в селі Індура що на Гродненщині. Саме там, до речі кажучи, він провів свою врочисту приміційну Месу. Білорусь сильно запала в серце священика, і саме на Білорусі він прийняв остаточне рішення про те, що буде трудиться на Сході. Чималу роль у прийнятті такого рішення зіграв і тодішній єпископ Тадеуш Кондрусевич. Потім, коли єпископа перевели в Москву, він направив о. Ярослава Вишневського працювати в Ростов не Дону. Потім були Батайськ і Азов. Загальним числом там було засновано 13 приходів. Потім у житті й у служінні о. Ярослава пішов сибірський період. Під керівництвом єпископа Їржи Мазура він трудився в Іркутській Єпархії, у Хабаровську, на Сахаліні в Читі й на Камчатці. Багато хто з нас пам'ятає гучний скандал 2002 року, пов'язаний з виселенням єпископа Їржи Мазура й деяких священиків. Одним з них був о. Ярослав Вишневський. Його тоді депортували в Японію й прямо в аеропорту взяли під конвой як лиходія. У Японії він прожив 5 місяців, після чого був відряджений на Донбас.

Нині, уже відомо, що о. Ярослав залишає Україну. Він молив про це Богородицю Ченстоховську на торішнім паломництві в Маріуполь. Цього року священик ішов дякувати за те, що Вона його вислухала. 13 травня він одержав декрет про відрядження на інше місце. У своєму прощальному слові перед Іконою Ченстоховською Чорною Мадоною він сказав: «Я зрозумів, що час мого служіння на Донбасі вийшов, але є передчуття, що я ще десь дуже потрібний».

 

Паломництво Донецьк-Маріуполь

 

Паломництво почалося 21 вересня святою Месою в донецькому костьолі св. Йосипа. Службу вів єпископ Мар'ян Бучек у присутності семи священиків і одного диякона. Одержавши єпископське благословення 45 прочан, серед яких 5 священиків, диякон і черниця рушили в шлях. На початку паломництва була зроблена голосна заява про те, що паломництво «міжнародне». Тому, що в ньому беруть участь крім жителів України ще віруючі з Польщі, Росії й Білорусі. Приємно було зустріти своїх земляків проживаючих на Донбасі. У пілігримці, наприклад, ішов Юзеф Шимановский, рідний брат нашого постійного читача й піклувальника зі Слуцька, Станіслава Шимановского.

З перших кроків стало зрозуміло, що йти буде зовсім непросто. В 11 ранку стояла жара майже 40 градусів. Земля, на полях потріскана як у пустелі. Сама складна справа, це йти по Донецьку, але ж довелося це робити в обідній час. Жара, індустріальний смог, і нескінченна кількість машин створили всі умови для справжньої єпитимії, без якої, як відомо, не буває справжнього паломництва. Однак наша молодь, що становила половину загону, не оглядаючись на ці випробування, радісними піснями дивувала минаючу мимо публіку незвичну до такого методу прославляння Бога, що ймовірно вперше побачила прочан, що радісно співають.

Ми йшли 5 днів, у середньому по 30 км у день. Віруючі з Польщі, на приклад, говорили, що пройти 300 км у Польщі їм було набагато легше, ніж тут 150. Однак всі ці труди Господь віддав рясними благодатями. Той, хто хоча б раз ішов у паломництві прекрасно зрозуміє, про що мова йде. Потім душа довго нудьгує по таких милостях. Знаю багатьох, що живуть весь рік чекаючи наступного паломництва. До речі кажучи, паломництво було дуже добре організоване так у духовному, як і побутовому плані. Незабутньою для нас стала Літургія Східного обряду, що для нас провів Греко-католицький священик Любомир Шурмакевич, що йшов у цьому паломництві. Нам дуже повезло й тому, що під час паломництва вів свою приміційну Месу о. Валерій Якубчик з ордена о. Паулінів.

Справжнім відкриттям Америки для мене став четвертий день паломництва, а саме його завершальна частина. Спочатку ми зупинилися в станиці Жовтень, Новоазовського району, у якій зустрічав нас Православний священик Олександр Шкумат, зі своїми парафіянами, які принесли щедрі дарунки: мед, молоко, картоплю. Керівництво відмовилося приймати прочан у світських приміщеннях, тому панотець віддав у наше розпорядження гарний церковний дворик. Спали пілігрими під відкритим неблм, про романтику такого відпочинку, імовірно, не варто говорити рівно як і про щастя, що пережили ті хто переночував усередині самого храму.

Всіх сильно здивувало й те що в церкві крім інших висіли католицькі ікони й навіть зустрічалися фігурки святих, але дуже неймовірним було те, що в церкві також як у костьолах стояли лави. На наші здивовані погляди священик пояснив, що його храм перебуває в юрисдикції Київського Патріархату. Прочани залишилися сильно вдячні священикові за його гостинність і спільну молитву під час вечірнього Апелю, а також за свідчення справжньої любові й віри до ближнього.

Із самих моментів, що запам'ятовуються, паломництва хочеться згадати й те, що прочани, серед яких були теж легіонери Марії, роздавали майже всім зустрічним, чудотворний медальйон, іконки, листівки в захист життя. І от на одному із привалів, до нас під'їхала машина з молодими людьми і юнак, тримаючи в руці іконку Ісуса Милосердного, став просити: «Люди добрі, дайте нам ще одну таку картинку». Ми всім юнакам роздали по іконці й пояснили її зміст. Хлопчики залишилися на богослужінні й наступного дня ми ще раз бачили цю машину, що супроводжувала нас якийсь час.

І от, нарешті, Маріуполь! Ми опустилися на коліна прямо на асфальті. Машини, що зустрілися нам на шляху,  пригальмовували. Перехожі теж по всякому реагували, хто перехрестився, хтось зронив сльозу, хтось зробив вигляд, що нічого не помітив, що йому все рівно, але це їм удавалося із зусиллями, адже слова які голосно по динаміках викликували наші юнаки не могли не торкнути серце: «Ми прочани, ідемо 5-тый день із Донецька в Маріуполь, щоб поклониться Чудотворній Іконі Матері Божої Чентсоховської. Молимося й за всіх Вас, кого зустрічаємо на своєму шляху. Нехай благословить Вас Всемогутній Бог. Слава Ісусу Христу!».

Нарешті-то ми біля довгоочікуваної каплиці. Нас зустрічає Богородиця у свої чудотворній Ченстоховській Іконі. Хлібом і сіллю вітають нас о. пауліни й місцеві парафіяни. От вони, самі  моменти паломництва, коли неможливо стримати сльози. Відчуття такі, начебто ти  потрапив у справжню Ченстохову й побував на Ясній Горі в обіймах найкращої Мами на світі, серце виповнено радістю, спокоєм і нескінченною подякою Господові Богові.

 

 

Галина Калевич

Мінськ - Білорусь

Losowe / Random

JSN Epic template designed by JoomlaShine.com