×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

ТРИ КОСТЬОЛИ, ЩО ПЛАЧУТЬ
«ЗАПОРІЗЬКІ РЕДУКЦІЇ»



Прихід У Бердянську виник у 1857 році і на будівництво старого храму пожертвування вніс навіть Понтифік Пій IX. Освятив цей костьол через 50 років єпископ Тираспольско-Саратовський Йосип Кесслер. Сьогодні на території старого храму, від якого залишився лише фундамент, покриті шаром землі улаштували невеликий парк. Поруч розташований педагогічний університет. Молодь не посвячена в історію свого міста тупцює по закинутому святому місці.

Шкода, адже це був храм у якому знаходився центр правління деканат, що охоплював велику частину території трьох губерній: Таврійської, Екатеринославськї і Війська Донського. Недавно заінтригував мене факт про те, що на початку 20 століття центр правління деканатом був переведений у німецьку колонію Эйхвалгьд, де колись проживали численні католики німецького походження, а нині всього-на-всього 300 селян в основному переселенці зі Львівської області.

Сьогодні лише обриси знівеченого собору, у якому селяни зберігають зерно, віддалено нагадують грандіозність громади і силу їхньої віри. Храм у Эйхвальді був побудований у 1871 році і його настоятелем 100 років тому був о. Йосип Ретер. Крім жителів Эйхвальда, перейменованого нині на Урицьке, відвідували цей храм жителі п'яти сусідських колоній, шести околишніх хуторів, а також католицьке населення околишніх лютеранських, грецьких і єврейських сіл. Загальна кількість парафіян у 1913 році – 3917 душ!

Відомості на тему історії цього і ще двох сусідніх храмів збирав я з багатьма пригодами і нарешті-то довелося цією інформацією скористатися.

1. ПАЛОМНИЦЬКИЙ ДАРУНОК

Після закінчення першого Маріупольського паломництва, яким керував о. Мартін Силуан Вирковський, мене попросили відслужити недільну службу в Маріуполі. Отця Мартіна, що попрацював у Маріупольському приході всього 2 місяці з моменту призначення, зненацька чернече керівництво перевело в місто Вентспілс. Настоятель о.Симплицій, повинен був повернутися з Польщі тільки через тиждень.

По неділях я відвідую три свої парафії і четверта служба була мені не зовсім до смаку. Однак, маріупольські парафіяни винагородили мене з лишком. Вони мені передали СД-диск із фотографіями з поломництва, а також три безцінних скрипти по історії католицьких громад Маріупольського повіту, що як потім з'ясувалося, розташовуються нині на території Запорізької області.

Знайшов я там теж цікаві відомості про саму Маріупольську парафію і дві загадкові церкви у пригороді Маріуполя. Одна з них у селищі Петерсгайн, друга в селищі Йосефсгайн. Мені стало відомо, що старому Маріупольському храму, на три роки молодшому, чим Бердянський, незабаром буде 150 років. Однак, у ньому сьогодні знаходиться податкова поліція і навіть не думає звільняти святе місце католикам. Створюється враження начебто ми живемо в радянському заповіднику і нічого в долі віруючих не міняється до кращого. Завдяки залишеним мені скриптам, народилася думка розворушити цей заповідник і повернути пам'ять про шедеври католицького зодчества. З цією метою зіставив я сучасну карту східної України зі старими німецькими назвами й обвів маленькі села Володарського, Розовського і Куйбишевського районів жирним кружком чорного маркера і твердо вирішив, що незабаром туди поїду на розвідку.

2. У ПОШУКУ НІМЕЦЬКИХ ШЕДЕВРІВ

Восени 2007 року парафія в Макіївці ушановувала своє 100-річчя і мені було необхідно сильно потрудитися, що б свято пройшло на ура. Час йшов, а я усе ще не попадав у німецькі села.

Перше паломництво в Эйхвальд я зробив лише узимку в рамках колядок. Був мокрий сніг і ожеледь на вулицях. Супроводжував мене Андрій Бабуркін-Вебер, секретар Макіївського відділення німецького земляцтва. На його прохання ми звернули з дороги, що б відвідати угіддя графа Корфа, відомого філантропа, що у всіх своїх маєтках у половині 19 століття створив мережу трирічних сільських шкіл, що діяли в зимовий сезон, коли селяни були вільні від праці. У пригороді грецького містечка Велика Новосілвка працює музей імені Немировича-Данченко, що одружився з дочкою графа. Нам невідомо чи був граф католиком, знаємо лише, що за свої ліберальні погляди був змушений емігрувати у Швейцарію. Зять графа Корфа більшу частину свого життя проводив у Москві ставши головним спонсором Станіславського, що заснував МХАТ. Незрозуміло чи був граф католиком і чи були католиками жителі села Нескучного. У наших скриптах як католицьке значилося віддалене від Нескучного на км 20 село Єлизаветівка, яке ми устигли відвідати, але з'ясували лише, що останній німець проживаючий у місцевому лісництві помер багато років тому. Знайшли, однак, у сусідньому селі чоловіка, років 55, що заради дружини українки не побажала залишати батьківщину залишився жити в селі. Ми з Андрієм дуже квапилися, адже директор музею зробивши нам екскурсію, сильно затримав нас і стало зрозуміло, що в Эйхвальд ми ніяк не потрапимо.

Я витяг з кишені лютеранську кантичку і співав прямо в дворі німецьку колядку.

«O DU HEILIGE, O DU FROLICHE». Чоловік зненацька пустив жирну сльозинку і присутня поруч дружина прокоментувала: «Ну, добре, тобі, вистачить сумувати». Будемо вважати, що, однак, ми досягли хоча б почасти своєї мети. Ми повернули одній людині почуття достоїнства і гордості за своє німецьке походження.

Eichwald Eichwald

3. ЩО ТАКЕ ГРІХ

Пізньою весною мала місце зустріч селян із селища Сергіївка під Червоноармійськом з польським консулом з Харкова. У цьому селі під час січневого повстання російські влади розселили 155 польських родин. Задоволений зустріччю консул задекларував профінансувати оформлення проїзних документів і віз для 20 сільських дітей на поїздку в Польщу. Коли селяни засумнівалися в успіху цього мірориємства, довелося мені поїхати туди разом з о. Григорієм, що недавно одержав призначення в Красноармійськ, для проведення «просвітительської роботи». У результаті директор школи взяла на себе цю місію й обіцяла оформити документи на14 чоловік.

У той же вечір я поїхав у віддалений Олександрівський район, що б знайти додаткових дітей серед греко-католиків. Переговори затяглися до пізньої ночі і я став хвилюватися, що можу спізнитися на заняття, що планувалися на наступний ранок у Донецькій харизматичній громаді «Церква Божа».

Відстань 150 км я здолав з ранку в рекордному темпі. Однак, явно не дано мені цього дня стати зразковим экуменістом.

Як тільки зайшов я в коридор колишнього ПК на Мушкетовському цвинтар, зненацька для мене самого все навколо стало мене сильно дратувати. Неприродна нервозність стала для мене самого сюрпризом. Мене вже давно тягло поспілкуватися з братами американцями, однак, товариш, якому я чітко пояснив що в перекладачі не маю потреби, покликав однак, тітоньку яка сильно перекручувала всі його слова. До всього іншого дядько вирішив мені на «здрастуйте» улаштувати екзамен з катехезису. І знайомство почалося з питання: «Що таке гріх?». Мене в цей день розпирала енергія, мені не хотілося пустих балачок. Щось у душі кричало: «Тікай!».

Протестанти гарні психологи й очевидно, помітивши моє сум'яття місцевий пастор підійшов і став з'ясовувати, «що з мною» і навіть міцно обійняв, я від сум'яття, ледве стримував сльози, але чемно вибачившись я таки залишив залу у який чоловік 400 вивчало ази «вуличної євангелізації».

Я кулею вилетів на ту ж вулицю з бажанням євангелизувати у більш природній для католика формі.

Зробив я коло пошани по селищу обмірковуючи, «як же мені скористатися, зненацька знайденою волею».

Отут я згадав, що в моїй машині лежить десь стара карта з нанесеними на неї німецькими селищами, і що пора нарешті узятися за корисне діло.

4. BERGTAL

Спочатку наповнений адреналіну по кінчики волосся я відвідав селище Володарське, назване так на честь єврейського комуніста (раніш селище звалося Ласкаве, потім Покровське, на честь місцевого храму).

У музеї пояснив я, що дійсно дуже багато, кожне друге селище в цьому районі мало німецьке населення в минулому.

У цих краях добувають керамічну глину і, ще славиться він заповідником «кам'яні могили», що у рейтингу чудес України поки знаходиться на 10 місці.

Причиною такого високого рейтингу є три величезні скелі, рідка рослинність і скіфські баби, з яких кожна вагою у тонну зводилася як надгробний пам'ятник на честь якогось могутнього скіфа. Директор музею з подивом повідомив нам, що часом злодюжкам вдається украсти одну чи іншу бабу, незважаючи на її вагу.

Наступне селище Володарського району, що я відвідав і яке на моїй карті було обведене жирним чорним кільцем із хрестиком, називається нині Республіка, але в минулому це була менонитськая колонія Бергталь.

У селі мене прийняли чемно. Голова сільради надав мені копію книги виданої в Канаді. Привезли її недавно нащадки селян, що емігрували в Канаду.

Менноніти виявилися переселенцями з околиць польського міста Ґданськ. Залишили його в кінці 18 століття, коли частина розділеної території Польщі відійшла до Східної Пруссії і менноніти утратили свої привілеї. Емігрували вони спочатку на острів Хортиця в Запоріжжя а в 1833 виявилися в Бергталі. Чергові утиски чи відсутність пільг на які жителі селища розраховували призвели до того, що свої маєтки вирішили вони продати католикам зокрема також молитовний будинок, що з 1873 року став парафіяльною католицькою церквою.

Від неї по відомостях співробітників сільради донині залишився добротний підвал.

Голова сільради сповістив мені, що знає костьол у Эйхвальді і, що він дійсно зберігся. Бажання потрапити туди росло в мені з кожною хвилиною.

Устиг я ще довідатися про те, що крім 4 німецьких родин у Бергталі живуть ще і переселенці з Польщі в сусідньому селі Ксенівка, що у минулому називалося Шэнталь і там був красивий березовий гай.

Я устиг відвідати дідка на прізвище Адамус. Поспілкувалися хвилин 15. Він забув цілком польську мову тому що відвезли його з Хрубешова в 7 років, молодшій сестричці було тоді 2 роки. Старий насилу пересувався по кімнаті. Дуже самотній, хатка недоглянута, одержав я, перебуваючи з ним масу змішаних емоцій: радості і сорому одночасно, за створену польськими комуністами культурну деградацію і відсутність реабілітації виселених з Польщі людей.

Однак, бажання відвідати Эйхвальд були сильніше ніж мої патріотичні і ностальгічні відчуття. Я дідусю пообіцяв повернутися і спішно поїхав.

Я біг, з вітром, потихеньку розуміючи і, дякував Богу, за це ранкове сум'яття, джерелом якого явно виявився Дух Святий, котрому і цього разу захотілося відправити мене в самі несподівані місця.

Знайти Эйхвальд, стало для мене майже стільки серйозним завданням, що і колишні пошуки Грюнталя, схожої історії села в Тельмановському районі.

5. SIOSTRA KAPLANA

При таких обставинах, коли вітер сильно дме в спину, гумор і свята радість захльостує всю мою істоту.

Швидко, без уваги, проскочив я райцентр, містечко Розовку і, здолавши відстань 10-ти км сумнівної якості асфальтованою дорогою, через яку пробивалася брущатка столітньої давнини, добрався я до типового колгоспного села з довгою і широкою вулицею. По обидві сторони0 брущатки широкі канави в яких з радістю по шию в болоті гралися качки.

Один з перших на цій вуличці саманний будиночок з написом Будинок Молитви, це єдиний діючий храм у селі. Баптисти з Маріуполя приїжджають сюди по середах. Не лінуються, молодці! Будиночок тоне в бруді, але тим не менш хоч, щось є.

Вулиця тяглася добрий кілометр, і рівно в половині села помітив я невеликий магазинчик, а за ним у глибині величезних розмірів будівлю перероблену під сховище для зерна. Те, що будинок використовується не по призначенню і дурню зрозуміло.

Сумно було бачити шедевр мистецтва в такому запустінні. Віконця, закладені цеглою, головний вхід на заіржавілому замку. Усюди пробивалися великі лопухи, амброзія і всякі інші кущі. Враження, що ця церква походить на єзуїтські храми в парагвайських джунглях не залишало мене весь день.

Я заміряв будівлю очима й оцінив її на 30 метрів довжини і 15 ширини. У нашій єпархії таких храмів більше немає. Він цілком міг би відігравати роль кафедрального собору.

Зайшов я в магазин і поспілкувавшись з господаркою і з її чоловіком одержав багато корисної інформації.

Ніяких німців-католиків у селі не залишилося. Однак, виявляється, що селяни здебільшого переселенці з Жолкевського району Львівської області, а значить швидше за все греко-католики. Почувши як я міркував уголос пані Катарина зізналася, що її двоюрідний брат, що проживає в Яворові Степан Домашовець, є деканом греко-католицької церкви а його син яворівський мер.

По третьому відвідуванні села мені удалося поспілкуватися з цим священиком по мобільному телефону й уточнити деякі подробиці.

Явно є передумови, щоб хвилюватися про долю села і закинутого храму, тим більше що син пані Катарини є співвласником костьолу. Оформляючи власність, селяни одержали чіткий наказ не змінювати архітектуру і не переробляти.

Я пожартував, що в такому випадку син Катарини не буде нам перешкоджати в реставрації храму і Катарина не стала мені заперечувати, хоча радила спочатку подивитися будинок усередині й оцінити, у скільки це все обійдеться.

Вона теж порадила відвідати сусіднє селище Лібкнехт, у якому теж був храм, перероблений на клуб. Раніш сіло називалося Романівка, Эйхвальд перейменували на Урицьке.

6. ЕКСКУРСІЯ З ОТЦЕМ ЗДИСЛАВОМ

Про результат моїх травневих пригод у Запорізькій області при відсутності єпископа я доповів Генеральному Вікарію, отцю Собіло, що порадив мені переговорити з настоятелем у Бердянську.

Я не встиг цього зробити, тому що днем раніш о. Здислав виїхав у Польщу і по мобільному зв'язку не можна було його піймати, однак мило поспілкувавшись з вікарним священиком о. Рафалом, а потім із двома східними редемптористами греко-католиками ми вирішили направитися разом оглянути костьол, як тільки повернеться о. Здислав.

Через два тижнів у переддень Трійці по Юліанському календарю відбулася намічена екскурсія. О. Здислав, незважаючи на зайнятість, надав свою машину і сам повіз мене й о. Василя в село.

Спочатку захвилювався, адже точно таку будівлю бачив він у Токмаку, де знаходиться невеликий прихід, що обслуговується бердянськими священиками. Той храм належав менонітам. Однак у мене на руках були незаперечні документи, у тому числі дисертація маріупольського історика.

Потім поїхали ми в Лібкнехт знайомитися з пані Катариною, тому що в цьому селі в неї ще один власний магазин і саме там повинні були проживати переселенці з Польщі.

Нас почастували кавою і печивом, а потім почали ми з о. Василем відвідувати можливих греко-католиків.

Наділені такою місією знайшли деяких декларованих католиків і вирішили, поговоривши з ними трошки залишити розвиток подій Святому Духові.

Я помітив, що о. Здислав ще не відпочив після тривалої поїздки в Польщу і до всього іншого повинен був устигнути на вечірню службу.

Греко-католики не маючи своєї машини, теж не квапилися будувати місіонерські плани. На тому і розійшлися.

О. Здислав так побудував зворотний шлях, щоб ми могли вкусити красу ландшафтів Бердянська, побували ми навіть не безіменному цвинтарі над який шефство з ініціативи о. Здислава взяли місцеві католики.

Варто визнати почесна місія.

Цього вечора мені представилася можливість поспілкуватися з Бердянською молоддю тому що раз у тиждень буває молодіжна Меса, о. Здислав зробив мені невелику рекламу і діти слухали уважно моє місіонерське свідчення. Я встиг їм розповісти про своє покликання, роботу в Сибіру і пошуки забутих запорізьких костьолів. Отож минуле переплелося із сьогоденням і майбутнім.

7. ЕКСКУРСІЯ З АНДРІЄМ

Кожен черговий раз, їдучи в Бердянськ, дзвонив я Андрію Веберові пропонуючи відвідати «святі місця» спільно. Видно йому стало незручно відмовляти щораз так, що на початку серпня поїхали ми по його власній ініціативі.

Я тільки просив взяти фотоапарат і він відмінно справився з завданням.

Мало того, при огляді костьолу в Мирному до нас підійшла групка підпилих селян вимагаючи щоб ми відновили храм скоріше, «вистачить його фотографувати, відремонтуйте швидше, будемо ходити»!

Слово за слово товариші підказали нам, що ще один храм у Мар’янівці варто сфотографувати обов'язково.

Супроводжував нас один з них по імені Віктор. Треба було поїхати на т.зв. колгосп 13. близько 5 км.

Віктор по дорозі встиг нам розповісти як місцеві грабували метал з даху храмів і що більшості злодюжок уже немає в живих, що всіх «Бог покарав».

Показав нам, також де живуть місцеві переселенці з Польщі зокрема пан Юзик Зданович.

Goettland/Mirnoje Goettland/Mirnoje

Храм у Мирному по моїх припущеннях це церква Народження Пресвятої Діви Марії колишній Гнаденфельд, храм у Марянівці на 13-тій, це храм св. Розарію - колонія Гросвердер, обидва селища нині числяться як села Куйбишевського району, Запорізької області, хоча при царі це все був Маріупольський повіт, а виходить, я як священик з Донбасу маю теж справу честі прийняти участь у долі цих історичних будівель, я законний спадкоємець праць і молитов моїх колег священиків початку минулого століття, а мої парафіяни спадкоємці праць і молитов настільки численних і працьовитих, що оселилися тут німецьких колоністів.

Відвезли ми Віктора назад у Мирне і хоча час був пізній ми однак устигли ще поспілкуватися з Юзиком і зустріч була не менш жаліслива ніж, розмова з Адамусом у Ксеновці.

Grosswerder/Marianiwka Grosswerder/Marianiwka Grosswerder/Marianiwka

ЕПІЛОГ – БРАНДЕНБУРГІЯ

Працюючи у Ростовській області, 15 років тому я похрестив один раз четверо дорослих людей, дітей і невісток бабусі Геринг. Діти були від різних батьків, тому старший не успадкував прізвища Геринг а зберіг прізвище першого чоловіка мами. Прізвище відразу мені дуже сподобалася і звучала ні менш і не більш, а саме Эйхвальд.

Я помітив, подорожуючи по інтернету, що це прізвище досить популярна не тільки в Росі чиї на Україні, а теж у Чехії, Німеччині і США. Можна припускати, що всі ці люди далекі родичі і вихідці з Бранденбургії, адже саме там над Ельбою красується місто Эйхвальд і там напевно треба шукати початок подорожі наших українських селян. У мене в голові народжується думка, що саме там варто теж шукати спонсорів при спробі відновити наш храм і зберегти його для наступних поколінь, адже декани з Эйхвальда пеклися коли те про костьоли на Донбасу, було б коректно якби з Донбасу почалася акція відродження населення загубленого в колгоспних джунглях запорізьких степів.

Додам, що коштовні відомості про священиків Хаценболлера, Хойте, Вагнері і Макелко знайшов я на сторінці Університету Північної Дакоти, де напевно теж велика німецька діаспора, з яким варто мати справи при збереженні наших скарбів.

Додаткову інформацію рекомендую шукати в книгах о. Броніслава Чаплицького, Оссипової, Дзвонковського й ін.

Правда, без знання історії складно будувати своє майбутнє особливо католикам Східної України. Варто подружитись з нашими предками у вірі, щоб і з нашою вірою і костьолами через 100 років хтось не зробив подібне.

Losowe / Random

JSN Epic template designed by JoomlaShine.com