×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

Битва під Грюнталем



Протягом багатьох років, як парафіяльний священик численних  католицьких приходів Ростовської області в Приазов'ї я безуспішно шукав сліди старої німецької колонії під романтичною назвою Грюнталь. В енциклопедичній  книзі Йозефа Шнура, присвяченій німецьким колоніям і церквам, була замітка про те, що в Грюнталі в таганрозькому повіті проживає діаспора 500 Німців-католиків. Мали вони там кам'яний храм Святійшого Серця Ісуса і парафіяльну школу з цегли . Мої багаторічні пошуки не дали результату, оскільки в  радянські часи успішно затиралися сліди існування німецької діаспори в Росії і її заслуги. Цей етнос був розорений фізично і морально повністю.

У результаті депортації і добровільної міграції в пострадянському просторі майже не збереглося сліду матеріальної культури  мільйонної маси німців, що проживали на Волзі в Приазов'ї чи в Придниестров'ї більше 200 років.

  Після 10 років доля кинула мене знову в Приазов'є, цього разу в Донецьку область, що по дивному рішенню більшовиків дісталася Українській Республіці . Випадково я потрапив на слід колонії яку шукав. Тепер село називається Мічурино. Моя місіонерська інтуїція  і смак до історії підказували мені, що все-ж таки щось з цих католицьких слідів повинно було зберегтися.

От історія моїх пошуків а також їхній результат.

1. «Христусовець» Гіжицький

Ксьондз Ярослав Гіжицький привіз на простори України ентузіазм і чимало місіонерських талантів. Відомий як один з ініціаторів катехетичних курсів в Інституті Штучного Інтелекту. По сьогоднішній день цю традицію продовжують черниці і священики греко-католицької церкви . Отець Ярослав обслуговував численні пастирські точки такі як: Горлівка, Маріуполь, Шахтарськ. Згодом ці міста, де збирав він людей на вулиці, граючи на гітарі з групою ентузіастів, що збиралися в орендованих приміщеннях  чи школах, клубах, виріс актив, що подбав про створення каплиці і церков. Наприклад в Донецьку, отцю Гіжицькому вдалося оформити ділянку землі недалеко залізничного вокзалу і тепер на цій місцевості красується чудовий храм. Заслугою Христусовця є ще і те, що знайшов він руїни костьолів у Єнакієвому й в Артемовську. У його архівних замітках збереглася також інформація про Грюнталь.

Отця Гіжицького направили в Миколаїв, потім на Католицький Університет у Любліні, потім у Пінськ і відтіля знову в Миколаїв.

Доля так розпорядилася, що визначені проекти ксьондза Гижицького довелось завершити мені. Повернення розорених костьолів у Єнакієве й Артемовську, а також успішна акція пошуку і формування зі знайдених католиків живого і діяльного колективу, який би взяв у свої руки питання відродження цих церков, додав мені бадьорості настільки, що думку про відродження громади в Грюнталі я був готовий підтримати всім серцем не тільки  як свою волю, але також як волю Божу.

Ярослав Гіжицький був і залишається для мене синонімом місіонера і я пишаюся, що з запізненням на 10 років ми таки вершимо ті самі речі. Я знаю, що як у нього щось не вийшло і не усе він завершив, так і в мене, щоб не впадати в гординю, не все повинно вийти. Господь Бог знайде нових слуг для продовження цієї битви під Грюнталем, що є в моєму відчутті символом боротьби за духовне відродження всього Донбасу.

2. Митрополит Георгій

Предки Архієпископа Донецького Юрчика, походять з Кам'янця Подільського. На Поділлі існує величезна польська діаспора, нічого дивного, що і наш владика має польське походження. На початку перебудови, відвідуючи родичів у Кам'янці-Подільському, йому довелось зустрітися з католицькими священиками і думка про те, щоб стати священиком і вступити в Ризьку Духовну Семінарію виникла в голові юнака. Після повернення з канікул на Донбас, він не мав можливості розділити з ким-небудь  свою спрагу священства,  оскільки тут не було ще католицького середовища і всі кому він про це заявляв радили йому реалізувати спрагу священства в Православ'ї. Радили успішно, оскільки рукоположення владика Георгій прийняв дуже рано, смію повторювати «поспішно».

Для Православ'я, людина настільки ерудована з його талантом до іноземних мов, це велика несподіванка. Багато його попередників в ієрархії рукоположення і хіротонію одержували не обов'язково через свою грамотність а скоріше як нагороду за покору радянській владі і згоду на працю в спецслужбах.

Владика Георгій обрав нелегку ношу керівника непопулярної на Донбасі Православ'я київської юрисдикції . Наскільки нелегкий зробив він вибір нехай свідчить факт побиття Київського Патріарха, православними парафіянами міста Маріуполя в ході освячення ним ділянки землі. У бойні активно брали участь священики московської, більш популярної на Донбасі, юрисдикції.

Владика приніс ще дві жертви. У віці 25-ти років він попрощався з дружиною і з її згоди прийняв хіротонію, що в наш час трапляється як виняток через недостачу кадрів і чернечих покликань відкіля православ'я бере кандидатів у єпископи. Відомо, що дружина отця Георгія була католичка з Прибалтики.

Стільки багато уваги приділяю владико по-перше через його прихильність до католиків (не всі Православні схвалюють таку пристрасть), а також саме тому, що владика ретельно просив отця Ярослава зайнятися німецькою діаспорою села Мічурино, і усвідомлюючи, що місцевих переселенців з Польщі в котрих є греко-католицькі корені, прийняв під своє крило і донині духовно опікує їх.

Хоча це може викликати нині деяк ревнощі в середовищі католиків, однак як сказав староста Мічурінського приходу «самі винні, де ви були 10 років тому»!!!

3. Отець Василь Іванюк

40-літній священик, бойко з походження народжений у Турковському районі на польській границі, греко-католик. Закінчив у Петербурзі  Лісничий Інститут, працював у Карпатах за своєю професією. Був свідком раптової смерті своїх двох підлеглих лісників. Трагедія зробила на нього таке сильне враження, що вирішив він радикально поміняти професію і направився

в Духовну Семінарію в Івано-Франківськ колишній Станіслав. Коли починав навчання це ще була підпільна семінарія і скрипти по яких він учився були рукописні тексти переплетені у тверду обкладинку. Сам особисто я бачив ці підручники і вони мене дуже вразили.

Отець Василь помагав мені при реконструкції храмів у Єнакієве й Артемовську. Я з ним радився по питанню Мічурино, оскільки жителі його парафії в Криниці, Олександрівського району Донецької області  , це такі ж переселенці, що депортувалися з Польщі з Устрицького повіту в 1951 році коли Польща й УРСР, відкорегували свої границі і замість Сокаля, що відійшов до України Польща одержала село Чорне й інші села Устрицького повіту(району). Перед отцем Василем парафіяльним священиком і деканом у цих місцях  був Раб Божий Іван Шкильник. Місцем його перебування було село Рябий. Декан деканату   Устржики Дольне був арештований у 1950-тім році в переддень депортації жителів деканату і помер  у Сибіру в Іркутській області. Вмер як святий.

Російські влади видали  документ про реабілітацію священика, але точних, даних про місце й обставини смерті повідомляти відмовилися, тому складно стверджувати чи вмер він від виснаження і катувань чи був страчений.

Йому було ледве більше 60-ти років у момент смерті. Його нащадку живуть нині у Вроцлаві. Організувати зустріч з консулом, просив я о. Василя прийняти участь у зустрічі як представника Бойків, однак він передав естафету своєму земляку з міста Сокаль о. Ярославу настоятелю з Недокучаєвська.

4. Польська діаспора з Макіївки

В Макіївці на останній, пов'язаній з Донецьком вулиці,  проживає родина ентузіастів, що я називаю курляндськими білорусами: Леонід і Ірина Ердман. Леонід описує своє походження таким чином, що предки повинні були бути Німцями, що полонізувалася, живучи в Латвії,вони згодом оселилися у Вітебській області в Білорусії і відтіля, як багато жителів Білорусії чи Українського Полісся, завербувалися на Донбас, щоб уникнути колгоспної убогості.

Леонід з Іриною створили кілька років тому «полонійну» організацію і трудяться на території 37-мої школи в Макіївці. Діти з цієї й околишніх шкіл  учать польську мову, що викладається як обовязковий предмету в декількох старших класах. Є група малят і танцювальний ансамбль „Несподіванки-Niespodzianka”. Від двох років курирують польську діаспору в селі Сергіївка в Червоноармійському районі. Там 150 польських родин зіслані в часи Січневого Повстання. Успіх їхньої діяльності в Сергіївці підштовхнув їх до пошуків діаспори  в Телмановському районі.

Їхній ентузіазм привів до польської діаспори в Тельмановскому районі, і до мого подиву та радості, найбільшу перспективу для роботи з діаспорою помітили вони без моїх підказок саме в Мічурино. Вони відразу погодилися допомогу мені в організації концерту на день Трійці Святої в 2007 році. Зустріч була дуже успішною і кілька польських родин після концерту здивувало нас щедро пригощаючи за «солодким столом».

Здавалося, що наступні заходи не за горами, але тим часом виникли несподівані складності з директором клубу. Вона не стримала слово і не надала приміщення на Петра і Павла, коли намічалася чергова зустріч. В останню хвилину подзвонила перепрошуючи що дитина хвора і вона відсутня. Запропонувала мені приїхати через тиждень і цього разу я застав приміщення на замку.

Не збентежений, став я ходити по вуличках села заводячи милі бесіди з бабусями, що сиділи на лавочках.

Потім відвідав пані Яніну, Євгенію і Ірму німкеню, роблячи заявку на паломництво яке планувалося в серпні місяці.

Пані Ердман єдиний і останній раз відвідала село зі мною в переддень паломництва, видзвонила голову колгоспу і попросила пригостить обідом 40 прочан, що і було зроблено. Узимку на колядках в Ердманів я почув їхнє різке відмовлення трудиться в Мічурино через відсутність яскравих особистостей на котрих можна було б покласти організаційні функції. Не дивлячись на це я провів у селі колядки і потім двічі відвідував село у рамках Легіону Марії. У роботу включилося також німецьке суспільство міста Макіївки в особі Андрія Бабуркіна про якого трохи пізніше.

5. Відергебурт

На паску поїхав із мною в Мічурино, секретар німецької діаспори «Відродження» (wiedergeburt), Андрій Бабуркін, син, недавно померлої парафіянки Христини Вебер.

Був моїм помічником при освяченні великодніх блюд у декількох мічурінських будинках. Зустріч була настільки успішною, що 16 чоловік, які нам зустрілися, усі дали згоду допомагати мені при відродженні парафії і будівництві каплички.

Ми домовилися на чергову зустріч у травні місяці, на Зішесття св. Духа , для того щоб відвідати цвинтар і освятити католицькі могили. По збігу обставин на цьому самому тижні була православна „Радониця” чи „Красна Гірка” називана ще „Батьківським Днем”.

6. Отець Ігор Онопацький

Ксьондз Ігор, греко-католик, 33 роки. У нього троє малих дітей,  походить зі Збараза, Тернопольскої області . Усі 5 років ми з ним сусіди. Він теж як і о. Іванюк допомагав мені при ремонті храму в Єнакієві, найчастіше сповідав і був присутній при ремонті мого автомобіля. Останнім часом зштовхнувся з багатьма життєвими проблемами. Довелося продати власну машину, щоб викупити житло. У ці дні я йому позичав машину для пастирських справ в обмін просив про допомогу при налагодженні справ  у Мічурино. Не відмовив ніколи. На

 Зішесття Святого Духа ми разом освячували католицькі могили на цвинтарі, тим часом діти з духового оркестру в самім серці села давали концерт перед старим будинком костьолу перетвореного в колгоспну їдальню. Цього разу знову нас не пустили усередину клубу. Кілька  парафіянок з Легіону Марії  роздавали газети Польського Суспільства і католицькі брошури. Підходив до них і православний священик. Зізнався, що ми з ним знайомі, адже зустрічалися ми  на Великдень і пояснив безграмотним у богословських питаннях жінкам який  страшний гріх католики в минулому здйснили і не покаялися донині. Цей гріх називається «Філіокве»!

Жінки не відразу зрозуміли про що йде мова, але на зворотному шляху про це розпитували мене.

Одна з місцевих парафіянок родом з Летичева на Поділлі запитала мене після зустрічі на цвинтарі коли приїду знову. Я обіцяв приїхати на Петра і Павла. Тим часом однак доля розпорядився так, що я з'явився раніш обіцяного.

7. Мушинські

Після кожної подорожі в Мічурино я ділився в церкві в Макіївці з моїми парафіянами враженнями про зроблене. Пані Людмила Сліпченко, що у нас на Донбасі є своєрідною хресною мамою більшості зареєстрованих католицьких приходів, виявила бажання взяти участь у долі цієї нової громади

Ми з нею домовилися провести збори помісних парафіян на перший тиждень  червня і зібрати підписи в парафіяльної десятки про установу громади.

Воля відродити старий прихід росла з дня в день. Надзвичайно приємною була розмова з бабусею Ірмою і її дочкою Людмилою, що саме готувала внучку до випускних торжеств. «Це свята справа» сказала потомствена німкеня!

Красиво поставилася до ідеї скептично налаштована пані Яна інший раз мовила про себе, що є атеїстка. Заради створення каплички  «я готова на все»!

Загітувала в члени громади свого сина і другого чоловіка удмурдської національності. Посаду мого заступника взяв на себе скромний інженер Юзеф Мушинський. Він і його дружина обоє вихідці з Поділля. Він дав мені обіцянку, що буде супроводжувати мене по коридорах влади в Тельманово, для того щоб узяти «благословення» у районної влади.

8. Афонкіна

Мером селища Тельманово виявилася приємна жінка середнього віку, Пані Ольга Афонкіна, грекиня по національності.

У нашій присутності вона зробила вирішальний дзвоник у відділ по Справах Релігії в Донецьку, завіривши голову Сергія Сергійовича Гавриша про те, що католики дійсно присутні в районі і не треба їм створювати проблем при реєстрації громади.

Друге питання з яким ми до неї звернулися стосувався зустрічі селян з польським Консулом Генеральним Гжегошем Серочиньским.

Пані Ольга обіцяли зустріти високого гостя „як належить, відповідно до його статусу”. Однак, у переддень приїзду коли з'ясувалися, що дату зустрічі прийдеться перенести на один тиждень уперед, вона безтурботно вибачилася, що буде у відпустці і, що усім займеться голоава Сільської Ради, що на мій погляд явно не відповідало «статусу високого гостя». Додам, що в підсумку і він на зустрічі не був замічений, поза тим що в мене з ним на цей привід відбулася позитивна розмова за тиждень перед приїздом консула. Голова Сільської Ради навіть  мило пожартував з поводу того що поляки могли б повернути селянам їхні минулі маєтки.

У ході підготовчих заходів мені стало відомо, що з деяким запізненням у селі будуть ушановувати День Матери. Я підійшов знову, до дивної, але завжди милої директорші клубу і  вирішив ще раз випробувати долю. Як і раніш і цього разу мені в обличчя пообіцяли 10 хвилин для виступу католицького хору з Донецька, однак як треба було догадатися і цього разу буквально в переддень свята мені подзвонили, щоб я не їхав тому що, воно не відбудеться через відсутність засобів обіцяних спонсором. Я поділився з місцевими парафіянами  цією образливою звісточкою і вони мені сповістили, що це відверта брехня і, що мені було відмовлено з ініціативи Православних людей чи прямо священиків, що відправили на це свято представницьку делегацію на чолі з владикою Сергієм, допоміжним єпископом Донецької єпархії КП.

Кривдно двічі тому, що дотепер відносини з названою юрисдикцією завжди здавалися коректними. Прикро, але добре...

9. Пані Старушко

Чим ближче день зустрічі тим більше хвилювань у моїй душі.

Не маючи занадто великої підтримки з боку, я попросив нашого декана зробити моральну і реальну підтримку. Я скористався тим обставиною, що в переддень Петра і Павла випадав мій день народження (45 років) і в Донецьку повинна була відбутися зустріч усіх відділень Легіону Марії. У цей день теж я планував сповістити жителів Мічуріно про прийдешню через тиждень зустрічз консулом. Пані Валентина Старушко виділила 1000 штук газети «Поляки Донбасу» і ми разом з координатором Легіону Марія австрійкою Елізабет роздали  левову частину цих газет, додаючи запрошення на окремій листівці. Не мало важливим було те, що в усіх нас був святковий, піднятий настрій. Обидві жінки в минулому відвідували вже це село і люди на подив охоче вступали в розмову з моїми помічниками, часом звертаючи до нас на польській мові.

У селі багато таких старих, що говорять на польській. Багато хто з них пообіцяв нам неодмінно прийти на зустріч.

Після того як стало смеркати, пані Яна поквапила нас випити остиглий чай і вкусити насолод. Відбулося теж інтерв'ю з пані Валентиною тому що вона приїхала не тільки як легіонерка але ще і як кореспондент і головний редактор газети «Поляки Донбасу».

10. Ніч в інтернеті

Щоб на цій зустрічі виступати в ролі ведучого, мені необхідно хоч трохи довідатися на тему культури і походження Лемків і Бойків.

Слава Богу в переддень зустрічі мені установили в будинку інтернет і я протягом цілої ночі збирав відомості про цих людей. Я з задоволенням констатував, що матеріалу предосить. Однією статтею про «Акцію Вісла» 70 штук з чого лише 20 українською мовою. Виходять поляки більш солідно вивчають тему. Відразу мені стало ясно, що депортація Мічурінців відбулася зовсім без прямого зв'язку з названою акцією. По-перше «Акція Вісла» відбулася в 1947-49 роках і стосувалася лише 140.000 громадян, що не виселялися з Польщі а просто переміщалися  на Західні території країни, відвойовані Червоною Армією в Німеччини і передані Польщі в 1945-ому році.

Наші ж переселенці на Україну попадали в 4-х хвилях, 1944-46, їх було переселено понад пів мільйона і тільки 20% з їхнього числа переїхали на Україну добровільно. Тому те, що тоді називалося евакуацією нині варто називати примусовою депортацією. Усе це за принципом колективної відповідальності за діяння УПА проти Радянської Влади.

Більша половина (300.000) переселенців потрапила на не підготовлені села на лівому березі Дніпра в тому числі 28.000 на Донбас. От і природним способом одержуємо відповідь чому так часто в бувших німецьких колоніях обжилися переселенці з Польщі. Крім Мічурино я знайшов у Розовськом районі Запоріжської області настільки вразливу діаспору.

Останньою хвилею переселень виявилися жителі Устрицького району, яких виселяли в 1951 році при демаркації лінії Керзона. Про це повідав мені і Консулу, староста місцевої церкви пан Михайло, що прийшов одним з перших, у якого збереглося свідчення переселенця. Ми могли побачити цей дивний паспорт.

Від нього довідалися ми ще про три місця поселення Бойків із селища Чорна Устрицького району. У Тельманово їх 250 і в третьому 170 родин. У Мічурино лише 107 родин, але по кожному при демографії тих часів це складає цифру не менш 500 чоловік, що при населенні 1000 жителів Мічурино сильно вражає.

Про Лемків я довідався що їхня мова трохи схожа на словацьку, що їх у минулому кликали Білими Хорватами і, що на півдні Польщі вони проживали з часів Кирила і Мефодія. Греко-католиками стали вони в 1692 році. Церкви будували з високою вежею і низькою вівтарною частиною. Сорочки зав'язували позаду. Обважували одяг шнурками схожими на свічки і якщо крали, то лише шматок солі у великому нестатку.

Я був вражений інформацією про те, що польські комуністи улаштували українцям поблизу Освєнциму в Явожно концлагер на 4000 чоловік і в ньому виявився світової популярності Лемко – художник Никифор. Там постраждали 27 священиків у тому числі два православні. Знущання тих часів коштували життя 30.000 українців, що дійсно варто знати полякам, котрі пам’ятають своїх 60.000 загиблих з рук УПА на Волині. Тепер зрозуміло чому голова Українського Суспільства в Польщі звернувся до польської публіки з відомими словами

 «Прощаємо і просимо прощення».

Епілог

Консул повинний був приїхати в Макіївку в 14.00 ми його чекали з обідом. Парафіянки Аделя і Ганна з 5-ти ранку по моєму проханню на свій власні убогій але «овдовілий гріш» робили закупки на ринках і в магазинах, щоб ушанувати від душі гідного гостя.

Тому, що потрібно їхати 300 км слобожанським і донбаським бездоріжжям консул спізнився на 2 години. Чекала його від імені польської діаспори Донбасу пані, що приїхали заздалегідь з Донецька, Віланд заступник Голови ТКПД, дві дівчини з Оперного Театру і пан Сергій Попик, катехизатор з донецького греко-католицького приходу.

Повинний був ще до нас приєднатися ще квартет з Донецького Костьолу . Я в поспіху вирахував, що двох машин для всієї команди буде мало. Довелося просити знову о. Ігоря про транспортні послуги в чому, незважаючи на зайнятість, мій сусід мені не відмовив. Потім виявилося що о. Ігор непогано справився з несподіваною місією миротворця. Він же привіз на зустріч священика Ярослава з Недокучаєвська, що по походженню Бойко. Йому довелося замінити о. Василя Іванюка на зустрічі з земляками.

Ми приїхали рівно в 18.00, хоча зустріч намічалася в 19.00. Нам не треба було відвідувати Тельманово, от чому ми з'явилися в селі раніш ніж я думав. Незабаром підійшла директор школи, молода симпатична Ольга Василівна, тим часом Консул безтурботно гомонів із примадонною. Я продовжував хвилюватися, невже черговий провал.

У 19.00 було вже 6 симпатичних бабусь. Спілкування почалося але люди усе ще підходили й у 19.10 останнім з'явився місцевий панотець у пишних одягах

Було нас чоловік 40 і все пройшло дуже чинно. Я зробив вступ про Лемків, продовжував говорити мій тезка з Докучаєвська про рідних Бойків. Панотцю звичайно не могло сподобатися те, що о. Ярослав нагадав Бойкам що їхні предки були католики, ми знову почули про філіокве і про те що такі зустрічі привносять розбрат, однак парафіяни не підтримали свого панотця тому, що прекрасний виступ хору і миротворчий запал о. Ігоря, що завірив панотця, що в кожного є своя парафія і ніхто не збирається забирати парафіян у Київської Патріархії угамували пристрасті і  відвели полеміку на другий план.

Консул звернувся до публіки польською завіривши, що і надалі вважає всіх переселенців земляками і що Польща не бажає забути про їх а навпаки постарається підтримати їхній нестаток у спілкуванні.

Зам голови ТКПД, повідомила про діяльність польського суспільства в Донецьку і те, що бажають співробітничати із селянами зокрема в плані організації літнього відпочинку для дітей у Польщі.

При завершенні зустрічі вдячне слово вимовила пані Директор школи, просячи щиро підтримки для прагнення селян побачити хоча б раз свої рідні місця в Польщі.

Я, завершуючи, підкреслив що збиралися провести зустріч до свята Петра і Павла і нагадав, що хоча обидва Апостоли дуже різні, Господь довірив їм трудитися разом і разом умирати. Я послався на одну бабусю, що перед офіційним відкриттям зустрічі розповіла що в Чорній були дві українські церкви й один костьол. Коли святкували поляки приєднувалися до них українці. Я запропонував продовжити цю традицію й у Мічурино і просив щоб на мене публіка не ображалася якщо буду з'являтися в селі від часу до  часу з нагоди польських свят.

Після офіційного завершення зустрічі ще багато дідків підходило до Консула, підійшла теж пані Яна перевірити свої знання польської мови.

В дворі о. Ярослав мирно спілкувався з панотцем а я дякував Богу що битва завершилася перемогою здорового глузду і тих безневинно депортованих селян.

Вони таку зустріч цілком заслужили.

Погодьтеся це був милий жест із боку пана Гжегоша, адже не щодня консул Польщі попадає в українську глибинку.



Кс. Ярослав Вишневський

Losowe / Random

JSN Epic template designed by JoomlaShine.com