×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

Будівництво храму

Успіння Пресвятої Діви Марії в Південно-Сахалінську



Географія

Сахалін - це самий великий острів Далекого Сходу, що входить до складу Росії. Сахалінській області належать ще 50 інших островів, у тому числі Курили. З півночі на південь - 1000 км, зі сходу на захід 30-200 км. Територія сейсмічна й вулканічна. На Курилах більше 100 вулканів, у тому числі 30 діючих. Найтрагічніший для Сахаліну 1995 р. - тоді в тритисячному Нафтогорську загинуло 2000 людей. Невеликі підземні поштовхи відбуваються практично щороку . Область складається з 17 районів, причому три з них - майже ненаселені Курили. Північ Сахаліну малонаселена, зате там бере свій початок історія каторги й католицизму. Каторжники першими експлуатували вугілля, що має унікальні якості, його дотепер добувають методом відкритої розробки. Крім того на Сахаліні є чорний янтар. Символом Сахаліну для корінних жителів є ведмідь - об'єкт культу. Рослинний і тваринний світ багатий і різноманітний, тут можна зустріти такі рослини як їстівна підкалужниця (ятсубекі), лопухи, папороті, аралії, ведмежа дудка (сахалінський бамбук); величезна кількість риб і креветок. На кожному столі присутні морська капустa, їстівні молюски, восьминоги, кальмари.

Передісторія

Корінними жителями Сахаліну були aйни, яких радянська влада в 40-ві роки видворила в Хоккайдо. Це плем'я полінезійського походження докладно описав брат маршала Пилсудського. У невеликій кількості збереглися нівхи (протопласти американських індіанців), нанайці (далекі родичі японців), ороки, евенки. Серед країн колонізаторів першими із прибулих на Сахалін були представники Китаю і Японії. Японська назва Сахаліну «Карафуто» у перекладі означає «китайський острів». Манджурське – «чорна скеля». У нівхів досить романтична назва острова, тому якщо комусь приємна суперечка через назви, пропоную повернутися до нівхського «Їх Міф» - це сама древня й нейтральна назва. Сахалін відвідували купці з Європи. Серед росіян варто згадати таких відкривачів як Невельський, котрий зробив поїздку навколо Сахаліну й довів, що це не півострів, а також Антон Чехов, що подорожував по сахалінським бездоріжжям й описав каторгу, чим привів її до ліквідації. Чехов зустрів багатьох католиків й описав їхні долі. Серед відомих поляків на Сахаліні були Броніслав Пилсудський і Гротто-Слепиковський.

Історія католицької місії

Католицька парафія на Сахаліні існує з часів каторги. Перший костьол був побудований в 1897 р. у колишній столиці Сахаліну Олександрівську. Другий у приватному маєтку французького місіонера о. Фур'є в Корсакові (20-і роки), Південно-Сахалінськ «Тоєхара», нова столиця Південного Сахаліну (Карафуто) дочекався нового двоповерхового будинку в 1932 році. Його побудували краківські бернардинці й у тому ж році Сахалін одержав статус «Mіssіo suі іurіs». Четвертий костьол Сахаліну теж був побудований в 30-і роки, у Холмську (Маока) і це єдиний церковний будинок з японських часів.

В 1938 р. завдяки о. Герaрду Піотровському OFM, Сахалін одержав назву «Префектура Карафуто». В 1948 р. останніх місіонерів вислали в Польщу. Апостольський префект монсеньйор Фелікс Херман помер в 1956 р. у Тарнові. У костьолах в Корсакові й Південно-Сахалінську влаштували лікарню й бібліотеку - нові власники не піклувалися про будинки й незабаром, як більшість будівель, що нагадують «японські часи», храми були повністю зруйновані наприкінці 60-их років. Костьол в Олександрівську, де знаходився кінотеатр «Маяк», існував до кінця 70-их рр.

Люди зберегли віру й пам'ять про своїх місіонерів.

Сучасність - перші старання

Бажання мати свій костьол повернули їм місіонери з Кореї, о. Иаків, о. Альфонс, о. Лауренціо. Вони побудували маленький будиночок на окраїні міста й улаштували там маленьку каплицю для парафіян, які раз у тиждень приїжджали на парафіяльному автобусі на недільну Месу.

Нестаток у власному храмі в центрі міста ріс у міру того, як почали з'являтися протестантські храми й православний собор. В 1995 р. священики звернулися до автора проекту православного храму Сергія Міченко із проханням створити проект костьолу. Але міська влада зненацька відмовилася від обіцянки дати земельну ділянку, пояснюючи відмову тим, що там буде японське посольство. Інша площадка вимагала виселення великої кількості людей, а це була б занадто дорога операція. Якийсь час справа залишалася на мертвому місці й заговорили про неї тільки через три роки, тобто після від'їзду місіонерів з Кореї.

Наступного священика, о. Бенедикта Звебера ММ призначив настоятелем єпископ Єжи Мазур. Отець добре знав корейську мову, широко розповсюджену на острові. Місіонерський досвід, величезний талант і сталева воля хворого саркомою священика довели до початку будівництва восени 1999 р.

О. Бенедикт взяв на себе зобов'язання попросити в американських спонсорів, особливо в чернечої влади, погоджену суму 700 тисяч доларів. Повага до хворого священика, його успішна робота в Кореї, уможливили несподівану в цьому куточку Росії удачу. Можна припустити, що вплинула також присутність великої кількості іноземців, працюючих над проектом експлуатації нафтового шельфу - серед фахівців виявилися друзі о. Бенедикта, з якими він консультував проект костьолу, був і лікар з Лос-Анджелеса - доктор Майкл Помо, що співпрацював з фахівцями з Нью-Йорка й у такий спосіб вів лікування «на відстані» так довго, як це було можливо.

1999 г. - хвороба загострилася й після пастирського візиту єп. Мазура, о. Бенедикт поїхав лікуватися в США. На щастя, під час візиту владики, вдалося обмовити подробиці проекту і його вартість. Єпископ допоміг уточнити величину храму, попросив додати хори й дзвіницю, які американські місіонери, як правило, вважають надмірністю. Аргумент російського менталітету, що вимагає поважного відношення до традиції й мистецтва (бажання послухати органну музику), о. Бенедикт урахував і додав до проекту.

Тривале лікування в США (до листопада), непевність у матеріальних засобах блокували початок будівництва в призначений строк. До того ж усе ще не вистачало дозволу на користування ділянкою, аж до грудня 1999 р. вона перебувала у руках «представника Президента Росії у Сахалінській області». Католикам запропонували неустойку 20 тисяч доларів. О. Бенедикт обіцяв мерові міста 6 тисяч для дитячого будинку. Мер виразив згоду й у такий спосіб була ліквідована чергова перешкода.

У січні 2000 р. знову наступило погіршення самопочуття о . Бенедикта. З вересня 1999 р. допомагав йому о. Ярослав Вишневський, автор розповіді й свідок багатьох важких моментів, пов'язаних з попереднім етапом будівництва. У травні 2000 р. о. Бенедикт із доктором Помо побували в Лурді. Відтіля отець привіз кілька камінчиків під сахалінські костьоли й з наснагою приступився до «останньої битви за храм».

Будівництво

6 червня, незважаючи на відсутність необхідних документів т. зв. «бігунка» (папірця, з яким бігають по інстанціях за підписом), о. Бенедикт зажадав, щоб бульдозери почали роботу. Повага до священика й побоювання як би не втратити обіцяних ще торік «бюджетних» грошей Ордена Маринолл, були сильніше російських законів. У вересні о. Бенедикт показав будівельний майданчик єпископові Франсису Херлі. Стояла вже більшість залізобетонних конструкцій, і можна було уявити собі зовнішній вигляд храму. О. Бенедикт був незадоволений темпом будівельних робіт, але з радістю поїхав в Іркутськ на торжество освячення кафедрального собору, щоб там порівняти свою роботу з досвідом єпископа Мазура. По дорозі він хотів улагодити ще одну дуже важливу справу... шукав місце під будівництво костьолу в Хабаровську. Але ця спроба поки що зазнала повної поразки.

Будівельні роботи вела фірма «Гренада», що мала за собою кілька вдалих об'єктів. Між іншим вона займалася опоряджувальними роботами в православному соборі й тому архітектор мав до них довіру.

Директор «Гренади» співпрацював з вищезгаданим архітектором Сергієм Міченко. Це гарна бригада, треба віддати їм належне, хоч під час будівництва траплялися непорозуміння й конфлікти; характерне для Росії бажання збагатитися за всяку ціну не було стороннім й нашим працівникам. Замість 700 тис. доларів, довелося заплатити мільйон (!). Під час відсутності о. Бенедикта контракт підписав його однокурсник і побратим о. Роберт Райлі ММ, що працював у сусідньому Хабаровську. Був присутній також будівельник кафедрального собору в Іркутську о. Петро Фідермак. 18 березня будівництво відвідав єпископ Єжи Мазур. Був умурований наріжний камінь. Єпископ по телефону обмовив з о. Бенедиктом подробиці внутрішнього оздоблення храму й зустрівся з начальством будівельної фірми й архітектором, а крім того виступив перед телевізійними камерами. Уже тоді існувало побоювання, що прекрасний храм може викликати змішані почуття в жителів Сахаліну, відомого різноманіттям конфесій.

Зі специфічних труднощів, властивих Сахаліну, треба насамперед виділити сейсмічність й ізоляцію. Оскільки на острові немає жодного цегельного заводу (!), Сахалін є важким іспитовим полігоном для будівельників. Цеглу нам привозили поромом з Хабаровська... меритон - матеріал для пресвітерії тим же шляхом приїхав з Кореї. Ікони - повітряним шляхом з Москви й Іркутська. Дарохранительниця із Кракова - транссибом і на поромі... подорож тривала багато місяців і за 10 днів до освячення храму ми її розпакували й установили. 2 місяці були проблеми із цементом. Під час будівництва згоріла частина піднімального крана. Через 3 дні після торжества освячення, тайфун, який бушував у Владивостоці, перемістився в нашу сторону й затопив підвали, уводячи нас у нові витрати й гальмуючи опоряджувальні роботи.

Освячення храму для багатьох стало несподіваним сюрпризом. І ми свідки цього дива можемо зізнатися - ніхто з нас не вірив, що торжество відбудеться як мріяв о. Бенедикт - у день престольного свята, тобто в день Успіння. Молодь із усього Далекого Сходу, що зібралася на конференцію, до 3-ї години ночі мила вікна й підлоги, перевозила з меблевої фабрики й розставляла лави. Будинок пахнув фарбою і якимось до кінця не переданим ентузіазмом. У роботу включалися буквально всі. Три семінаристи й молодий священик підготовляли літургічне оформлення. Диякон й аколит з Ельблонга допомагали сестрі Роберті організувати хоровий спів. До хористів приєдналися 3 молоді японські місіонерки JLMM, корейські сестри й священики створювали букети квітів за всіма правилами ікебани, новий служитель із Маринолл о. Еміль Дюма ММ і його побратими мовчазно працювали, віддаючи честь відсутньому тілом, але всюдисущим побратимом, покійному о. Бенедикту.

Історію будівництва й освячення зареєстрували відеокамери знімальної групи з Новосибірська й два місцевих телеканали. Дзвіницю, дах і підвали обробили на Різдво й тільки зараз можна сказати з повною впевненістю, що це самий прекрасний церковний будинок на цьому віддаленому острові. Один з німецьких місіонерів, силезієць Ангеллус Коваж OFM, що прожив на Сахаліні 20 років, написав книжку, під красномовним заголовком: «Сахалін - острів пустельників».

Висновок

Через 3 роки я можу це підтвердити. Півмільйонний Сахалін дотепер носить смутний відбиток каторги. Дивний мусонний клімат, сніжні зими, близькість декількох границь і непевність у державній приналежності провінції... через усе це жити тут нелегко. Саме тому дивує й радує вид храму, що контрастує із сумною історією. Ми спонтанно назвали його костьолом третього тисячоріччя й сподіваємося, що це тисячоріччя буде для Сахаліну більше сприятливим і що цей костьол буде сприяти у творенні більше людського вигляду цього дивного місця. Тепер, коли пишу ці рядки, я усе ще знаходжусь під враженням нападок на католиків. Нас дорікнули в тім, що використовуємо стару назву - Апостольська Префектура Карафуто. Сьогодні Католицька Церква згадує японських мучеників Павла Мікі і його товаришів. Хотілося б «на ура» розповідати тільки гарні речі про Росію, у якій відбулося це «сахалінське диво», але справедливості заради, треба сказати, що коли в міжвоєнний період Католицька Церква корчилася від болю, те саме завдяки «японській окупації» - кілька десятків католицьких священиків із Франції, Німеччини й Польщі поклали початок описуваним мною подіям. І знову-таки, справедливості заради, варто нагадати, що язичеська Японія спонукала сахалінських католиків до дії, посилаючи своїх місіонерів і не заважаючи їм.

Доказом цьому послужила присутність єпископа Петра Джинуши із Сапорро на церемонії присвяти храму, чим підтвердив він свою згоду на рішення Ватикану передати повноваження Апостольського Адміністратора даної території єпископові Мазуру керуючому заходом. Це теж диво... духовні влади досягли миру між ворогуючими сторонами (Росією і Японією) набагато раніше, ніж це зуміють зробити політики.



о. Ярослав Вишневський

Losowe / Random

JSN Epic is designed by JoomlaShine.com