×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

Моя Білорусь...

 

Деякі жартують, що місто Бєлосток, розташоване на сході Польщі, це білоруське місто.

Причиною таких безглуздих жартів є присутність м'якого, східного акценту в більшості жителів підляшскої області, а також наявність православної діаспори, до якого відносяться жителі білоруського походження.

Для більшості бєлосточан, такі розмови є однаково принизливими, як схожі міркування про те, що жителі Торуня це хрестоносці, а населення Сілезії й корінне слов'янське населення колишньої Східної Пруссії - Німці!

Істина набагато складніше. Бєлосток жертва насильницької русифікації й примусової православизації греко-католицького населення східних областей Речі Посполитої після її розділів. Правда набагато складніше й чи навряд удасться про неї прочитати в російськомовних історичних нарисах.

Росія у відношенні до Польщі знаходилась й надалі знаходиться упереджено. Так з нашої дзвіниці виглядають й всі діяння Московського Православ'я стосовно греко-католиків.

Саме завісу над цією проблемою хочеться відкрити. Не приховую. Навіть для жителів Бєлостока це своєрідне табу.

Ніхто «православним людям» на Підляшіі не пояснює, що 200 років тому всі вони були греко-католиками, і що перестали ними бути не по власній волі.

Примусова православизація Галичини в 1946-1989 роки це лише квіточки в порівнянні з тим як знущалися Російські імператори і їхні чиновники над греко-католиками в «Західних Губерніях».

Повезло в цьому сенсі лише уніатам з території так званого «Польського королівства» або як говорять у Польщі «Конгресувки». Говорю про уніатів Серпневої Губернії (околиці Ломжи, Сувалк), Любліна Пагорба й Седлець. Гоніння на них почалися лише в 1870-ті роки, і їм удалося в підпіллі дотягти 1905-го року, коли «толерантний Указ», створив умови повернутися у свої храми й відчути себе заново католиками. Більшість цих людей перейшло в римо-католицтво, щоб ніхто більше не ставив під сумнів їхню прихильність до католицизму.

Бєлосток на жаль поза тим що розташовано в безпосереднім сусідстві Варшави був виключений рішенням царів з території «конгресувки» і релігійна політика проводилася тут набагато жорсткіше. Хвиля гонінь на уніатів провадилася на населення Супрашскої єпархії ще в 1839 році. От чому так багато в Бєлостоці Ковальчуків замість Ковальских і Новикових замість Новаків.

Скасувавши уніатство легше було боротися з усім що польське.

Бєлосток в 1939-ому році не дістався Німцям, Москва «захапала» це старе уніатське місто, собі, сподіваючись легко оформити як «білоруське» місто. Дивно, але завойовники не стали відкривати в Бєлостоці в 1939-ом білоруських шкіл. Не було необхідних кадрів. Всі патріоти Білорусі загинули два роки раніше в Куропатах і в Хатині!!!

Велася вульгарна русифікація.

Велися й страшні депортації. За неповних два роки радянської окупації з Бєлостокського воєводства встигли вивезти сотні тисяч людей і далеко не всі повернулися з Казахстану й Сибіру.

От чому саме в Бєлостоці є труна невідомого Сибіряка, привезена з Тайшета.

Чому саме тут такий вразливий пам'ятник і музей.

Сибіряки на Підляшші мають свої відділення в кожному селі, у той же самий час на іншій території Польщі Суспільства Сибіряков збираються тільки лише в обласних центрах і великих містах.

От вам, правда, про «білоруський слід» у Бєлостоці.

Цей «слід» ми відчули й у роки воєнного стану, тобто початок 80-тых.

Так, існує білоруський діалект у формі так званої «простої мови» навіть у переважно католицьких районах, таких як Сокулка або Домброва, а саме з таких районів ми одержали цілий ряд патріотів на чолі з о. Єжи Попелюшко.

Якщо хтось ставить під сумнів його справжній патріотизм і католицьке віросповідання той просто дурень.

Я скажу більше. Роками відвідуючи Гродно, Вільнюс і околишні райони, я ніколи не почував себе за кордоном. Мені ці місця здалися більше польськими, ніж Краків.

Нехай простять мене польські галичани!

Єдине, що нагадувало об чуже, це всюдисущі пам'ятники Леніну й російськомовні написи на всіх перехрестях.

У мене створювалося враження, що в цих краях годинники історії зупинилися на даті 1795. Все що творилося після цієї дати Російською Імперією це лише розруха. Прошу прощення за так низьку оцінку зусиллям панів Муравйова й Сталіна.

 

1. Індура

Направив мене в Індуру єпископ Кондрусевич, що у ці роки проживав у скромному парафіяльному будинку при францисканськом костьолі на лівому берегу Німану. Він побажав, щоб я й диякон Петро Соколовський, що супроводжував мене, зайнялися виконанням поминальних псалмів (экзеквії) і щоденними проповідями. «О. Жилис погано говорить польською мовою, і варто іноді проповідувати людям, нехай послухають чисту польську мову», прокоментував він зміст наших діянь.

Оскільки в костьол приходило багато мінистрантів і не мало дівчаток, мені спало на думку читати з ними ввечері розарій біля багаття.

Саме так я проводив канікули в себе в рідному селі Скрвільно.

Попутно, відповідно до прохання єпископа розучував я з дітворою репертуар польського дитячого садка:

„Stary niedzwiedz”, „Baloniku”, „Chodzi lisek”...

навіть повернувшись у Бєлосток, робив ксерокопії подібних текстів й відправляв поштою знайомим дітям, яких адреси забрав я з собою.

Надрукував я тоже"Katechizm Malego Polaka”і відправив туди ж.

 

2. Плебанівці

На наступний рік на канікули запросив мене о. Кшиштф Каролевський у Плебанівці, неподалік Волковиська. Ця думка виникла під час престольного свята, на яке зібралися ми вчетверо: я, Петро, Кшиштоф і Богуслав. Всі неопрезбітери (новоприсвячені священики) з Бєлостока. Не вистачало лише Дарюша Камінського який захищав, здається магістратуру саме в ці дні.

Я використовував свою відпустку, у липні перебуваючи у Франції й у Литві. Щоб потрапити в Білорусію в серпні, треба мені було знайти заміну. Я поїхав у Сувалки до Салезианців і випадково, знайшов я людини, що дала згоду попрацювати тиждень!

Ми вчили там дітей співати, малювати й навіть писати по-польському. Допомагали мені дві дівчини із Сувалок і троє юних вожатих з Бєлостока.

Настоятель із Рогозниці рідко з'являвся, особливо ввечері посидіти з нами за багаттям, видно було, що він дуже задоволений цим своєрідним оазисом.

Задоволені були теж батьки дітей, тому що вперше в цьому селі меса проходило щодня.

 

3. Волковиськ

Це місто відвідував я разів три й пам'ятаю непогано.

Перший раз потрапив я туди в момент коли не було священика й лише два диякона з Ризької Семінарії. Один з них, о. Стефан був родом з Островця (неподалік Вільнюса) і допоміг мені потрапити на автобус, що їхав через Солечники у Вільнюс.

Мені треба було розшукати знайомих у Солечниках, тому довідавшись що диякон саме буде їхати у Вільнюс приєднався я до нього й Волковиськ покинув блискавично.

Другий раз потрапив після свята св. Антонія на місії о. Редемптористів, де нас просили допомогти сповідати величезні юрби відвідувачів. Люди приїжджали автобусами з околишніх колгоспів. Спрага віри була невимовна.

 

4. Докшице

На околицях Вілейки є кілька сільських монастирів отців капуцинів.

В 1998 році приїхав я в ці місця разом з о. Мацкевичем пошукати собі заміну в Азов на випадок переїзду в Сибір.

Настоятелем віце-провінції капуцинів був тоді о. Ян, якого на канікулах приймали ми в Ростовській області.

Нашу гостинність віддячив він поїздкою в Мінськ. Показав нам крім свого монастиря виниклого на скромні засоби ще татарський цвинтар і Мінську нунціатуру. Мали честь поспілкуватися зі словацьким архієпископом, що очолює Ватиканське посольство.

 

5. Ошмяни

В Ошмянах я був двічі. До того був багато начуваним. Уперше потрапив я туди в 1996-ому із сестрою Терезою, тому що саме там трудилися сестри місіонерки з ордена, що працював і в Ростові. Другий раз повіз мене туди батько Мацкевич, що ремствував багаторазово на те, що костьол у Салезіан відняв єпископ Кашкевич.

По дорозі побачив я покажчик на Крево, містечко в якому вперше Литва домовилася створити спільну державу з Польщею.

 

6. Слонім

Слонім це чергове місто відоме мені завдяки декільком паломництвам. Полюбив я його задовго перше ніж відвідати. Будучи семінаристом, в дитячому таборі в Бєловежі, зустрів я збільшену копію на полотні, взяту з малюсінького кам'яного оригіналу Богородиці Жировицької.

Долі селища Жировице, неподалік від Слоніма, майже однакові як монастирі в Супрашле або Ружаностоці. Всі три великі лаври виникали споконвічно, як уніатські храми й згодом захоплені, Православними стали,  ледве не символом Православ'я в окрузі.

Такі безглузді події розігрувалися й у Вільнюсі.

У Слонімі нині копію схожу тй, що зустрілась мені в Бєловеже виготовили Слонимські капуцини, і збирають всіх католиків, що бажають поклониться цій іконі.

Зізнаюся, з дітьми з Долистовської парафії добрався я до справжньої ікони домігшись на це дозволу в місцевого священика. Супроводжував нас якийсь симпатичний семінарист із Мінська. Прості бабусі «білоруски», однак, пронюхавши, що ми католики, намагалися нас викинути. Якийсь ревнивий дядько, навіть підняв сокирку, захована під ослоном, щоб показати мені, що марно я приперся сюди.

Останній візит у Слонім в 1999 році я зробив теж у супроводі дітей. Мені потрібно було тут помолиться й останній раз підтвердити, що саме зі Слоніма на мій прихід в Азов збирається приїхати священик капуцин о. Дезор. Таким чином, відкривалася мені можливість виїхати на постійно в Сибір. Я вдячний  Слонимській копії Жировицької ікони своє місіонерське щастя.

 

7. Пінськ

Єпископське місто, у ньому ріс до війни відомий польський письменник Ришард Капущинський. По його розповідях знаю я, що в цьому містечку був самий великий єзуїтський монастир, що радянські війська в мирний час тобто в п'ятдесяті роки розстрілювали з артилерії протягом тижня. Стіни були настільки міцні, що тремтіло все місто, але храм не здавався.

Крім монастиря, на сьогоднішній день у місті досить інших церковних споруджень, які вражають.

Мені запам'ятався храм барокко, що нині є єпископською кафедрою.

Там у входу ліворуч приковує увага капличка із труною раба Божого єпископа Лозинського. Зберіг його могилу й домігся початку процесу беатифікації легендарний настоятель Пінського приходу, а нині єдиний кардинал у Білорусії митрополит Казимир Свентек. Я був про нього начуваний ще в семінарії, потім міг спостерігати протягом одного тижня проведеного у Фатимі в 1995 році групу священиків-прочан із країн колишнього Радянського Союзу. Очолював групу кардинал, якому тоді було вже за 80. Примітно, що в такому віці він зберіг прекрасну фізичну форму й здатність управляти справами чималої все-таки католицької громади Білорусії. До речі кажучи, сьогодні кардиналові 93 року, і він продовжує виконувати свої функції. Дивно й те, що із часу свого повернення після третього заслання в 1956 році він не перестає проживати у звичайному дерев'яному будиночку по вулиці Шевченко, 12. Смію заявити, що жоден священик на території Білорусії не має гірших умов життя. У цьому будинку воду черпають із колодязя, туалет у дворі, і на декількох сотках землі редиску та інші овочі вирощує сам ієрарх. Я міг упевнитися в цьому влітку 1998 року, коли, одержавши гуманітарний вантаж у Бресті у вигляді збірної дерев'яної каплиці для приходу у Волго-Донську, я з цікавості відхилився від траси, щоб поспілкуватися з кардиналом. Щоб одержати аудієнцію, мені не довелося стояти в черзі. Кардинал сам подбав про частування й, коли я навідріз відмовився їсти бутерброди з м'ясом, він відразу побіг у город рвати для мене редиску. Крім інших подарунків, кардинал передав моїм парафіянам слова вітання й упакування гарних чоток, які недавно, як пояснив кардинал, благословив сам Папа Римський.

 

8. БАРАНОВИЧІ

Це улюблене місто кардинала. Саме тут розгорнули вражаючу діяльність священики з ордена Вербистів. Саме в Барановичах, використовуючи кон'юнктуру, о. Єжи Мазур, досвідчений будівельник і організатор, створив Центр правління орденом, що охоплює всі чернечі будинки колишнього Радянського Союзу. На виїзній трасі вдалося в короткий строк побудувати два більших храми й два монастирі, причому в монастирі сестер-місіонерок по клопотанню о. Мазура був відкритий Будинок для послушниць і Правління ордена Місіонерок з такими ж повноваженнями, на весь колишній Радянський Союз. У монастирі Вербистів діє своя католицька радіостанція й Катехитичний інститут, у якому одержують освіту катехети з усією Білорусії. Видається на трьох мовах (білоруська, польська й російська) газета «Діалог», видається посібник для катехизації, організуються піші паломництва. Думаю, що центр правління Єпархією в якімсь змісті змістився з Пінська в Барановичі. Ходять слухи, що кардинал багато років клопотав у Ватикані про призначення о. Мазура своїм спадкоємцем, однак, там порахували, що о. Мазур потрібніше в Сибіру, і після 7 років служби в Білорусії 25 березня 1998 року він був призначений першим єпископом Іркутським.

 

9. НОВОГРУДОК

Це батьківщина Адама Міцкевича. Відвідати це місто мене потягнуло величезну цікавість, викликана не тільки особистістю великого поета, але також легендою про сестер Назаретанок, що прийняли мученицьку смерть у роки війни в обмін за життя настоятеля. Тягла мене туди й ще одна легенда: саме в Новокупці в умовах Радянського Союзу місцевому священикові прелатові Лисовському вдалося підготувати підпільно 7 білоруських ксьондзів.

Восени 1990 року під час коротких канікул мені вдалося поспілкуватися із самим молодшим з «підпільних священиків». Декан Демянко був майже мого віку, але священиком він став 20-літнім юнаком. Він повідав мені про те, як, будучи призваний в армію в далеку Карелію, протягом 2 років приховував факт прийняття священства й жодного разу не зміг провести Святу Месу. Його кар'єра могла б захопити багатьох юнаків, однак, ставши наймолодшим деканом Білорусії, протягом декількох років він уперто відмовляв проханням кардинала прийняти єпископську хіротонію, аж до 1997 року. Саме тоді цей молодий священик нарешті здався. По збігу обставин я зміг побувати на його хіротонії ще в 2000 році доля звела нас у Римі, де , на його прохання, у храмі Сан-Джирардо я перекладав з російської на італійську його останню проповідь молоді, що зібралася, і парафіянам. Вертаюся до історії Назаретянок. Я довідався від о. Демянко, що ці сестри, дійсно, настільки поважали свого настоятеля, що відразу після його арешту, знаючи, що німці не жартують, і прихід може залишитися без священика, стали ретельно молити Бога на цілонічній молитві про те, щоб Він відвернув злу долю й прийняв у жертву їхнє життя. Як не дивно це звучить, Господь прислухався до прохання черниць. Протягом декількох днів зненацька, жодним чином не посвячені в зміст молитов сестер фашисти, відпустили священика, але відразу заарештували всіх новогрудських черниць у повному складі - 12 чоловік. Не пред'явивши сестрам ніяких обвинувачень, нацисти відвезли їх у прилеглу лісопосадку й розстріляли всіх до однієї. Лише через якийсь час дехто з німців, перебуваючи в нетверезому стані, визнавався, що сестри приймали смерть так героїчно й смиренно, начебто дякували своїм катам за зроблену милість. Протягом декількох років отцеві деканові вдалося домогтися ексгумації й перепоховання всіх сестер у межах костьолу на Замковій горі.

Беатифікація, якщо мені пам'ять не змінює, відбулася в 1993 році. Дуже приємно перебувати в цьому костьолі, у якому відбувалося так багато чудес. У ньому ж, за словами Адама Міцкевича, перед іконою Остробрамської Богородиці, принесена була мертва дитина Адам, і зненацька, до життя був повернутий. Досить один раз відвідати Ногвогрудок, щоб зрозуміти, звідки у великого Адама найшлося стільки геніальних думок, таланта й волі.

 

10. МОГИЛЬОВ

Чергове незабутнє місто з дивної краси Кафедральним собором по вулиці Комунарів, 4. Ніколи архів КДБ, але завдяки о. Владиславові Млинцю, ми можемо побачити його в первозданній красі. Отець Владислав не менш приваблива особистість, чим єпископ Демьянко. Народився він у Білорусії, але після другої світової війни, ще дитиною переїхав на постійне проживання в Польщу. Закінчив семінарію в місті Влоцлавек і, ставши священиком, з першою нагодою, повернувся в Білорусію. Проживаючи постійно в Могильові, він обслуговував одночасно прихід у місті Орша, у місті Смоленську, що в Росії й у декількох інших околишніх містах. Він улаштував численні поїздки в Польщу й в Італію для дітей, що постраждали від Чорнобильської аварії. Приймав також як хазяїн численні делегації «Катинських родин». Понад-Активність похитнула його здоров'я, але з Божою допомогою він відновився й нині проживає в місті Вітебську в якості першого історичного єпископа в цьому місті. Його єпархія охоплює всю Вітебську й Полоцьу області.

Вертаючись до історії собору в Могильові, варто відзначити, що майже два сторіччя собор святого Станіслава був головним костьолом Росії. Єпархію в Могильові заснувала, не радячись із Ватиканом, цариця Катерина, і поставила на престол м'якого по характеру кар'єриста єпископа Сестренцевича. Через якийсь час Ватикан змирився з положенням справ у Росії, але розпорядився, щоб єпископи, зберігаючи титул Могилевських, перебували в столиці імперії, тобто, у Петербурзі. В 19 столітті Могилевська єпархія була найбільший по території у світі. Вона простиралася від Петербурга, до Владивостока. Нині єпископською столицею залишається місто Мінськ, але Могильов залишається другим по честі центром Мінсько-Могилевської єпархії, що «де юре» очолює проживаючий у малюсінькому містечку Пінськ, кардинал Свентек. Могильов примітний і тим, що саме в цьому місті в 1905 році виник екуменічний за духом орден сестер-місіонерок Святого Сімейства, що заснувала блаженна Болеслава Лямент.

 

11. ГОМЕЛЬ

У Гомелі із самого початку Перебудови оселився о. Славомир і його численні побратими з руху «Неокатехуменальний шлях». У гарному парку по сусідству з медичною академією, у самому центрі обласного міста цьому дивному священикові вдалося побудувати величезних розмірів костьол. Я був начуваний про цю громаду й даного священика від друзів у Бєлостоці ще в семінарські роки. Природно, мені мріялося побувати там. Я провів у Гомелі в приході всього одну добу в 1998 році. Я ділився тоді з о. Славомиром своєю мрією виїхати в Сибір. У ході бесіди довідався я, що для приходу в Гомелі італійці подарували ікону 12-літнього Ісуса, якого підтримує Йосип і Марія. У них найшлися ще дві фігурки зі схожим зображенням. Мені протягом декількох років саме таке подання святого Сімейства здавалося самим надихаючої, і я був дуже вдячний, коли о. Славомир попросив мене забрати й завезти одну із двох «фігурок» із собою в Сибір. Протягом місяця я з радістю виконав його прохання, відвідуючи вперше Іркутськ 20 листопада 1998 року.

 

12. МІНСЬК

Мінськ, так само, як і Могильов, я відвідав уперше в 1992 році. Відвідування ми почали з так званого Червоного костьолу, розташованого напроти Президентського палацу. Костьол тільки що повернули, і його відновленням займався о. Завальнюк, український Паллотинець. Пам'ятаю, на четвертому курсі семінарії відвідував він нашу каплицю й розповідав історію свого життя. Якщо не помиляюся, перші кроки у священстві він робив у Молдавії, де сильно переживав у зв'язку з історією одного з побудованих там людьми костьолів, на який влади не давали дозволу і який був висаджений на очах розпачливих будівельників. При цих спогадах священик явно зворушився й упустив кілька сліз. Тепер Господь винагородив його праці, подарувавши йому самий престижний храм у столиці Білорусії. Саме із цього костьолу Державне радіо Білорусії віщає щотижня святу месу по-білоруському, що із задоволенням слухають навіть у Вільнюсі. Відвідуючи Кафедральний Собор, я був уражений тим, що служби ведуться на третьому поверсі костьолу, у якому перший поверх ще довгий час виконував роль спортивного залу. Одним зі служителів Кафедрального Собору був член ордена Вербистів зі Словаччини . Під час бесіди він пожартував над своєю долею, говорячи: «Подивіться, що діється, мені, словакові, довелося приїхати в Білорусію, щоб навчитися польської мови». Відповідно до його відомостей, католики столиці Білорусії й нині воліють брати участь службах, які ведуться по-польському. Немудро, виявляється, 20% населення Мінська заявляють про своє польське походження. У ті роки в нашій семінарії в Бєлостоці вчився випускник Мінського педінституту Анатолій Порохневич, затятий прихильник білоруської мови й культури, до того ж, друг білоруських уніатів, що збереглися в Лондоні. Йому повезло одержати прихід Святого Роха в Мінську відразу після рукоположення й зайнятися проповіддю на рідній білоруській мові. Його Богослужіння чергувалися із заняттями у філармонії, що як і раніше не погоджувалася покинути будинок костьолу.

 

13. ГЛИБОКЕ

Місто Глибоке розташоване, на півдорозі з Орші у Вільнюс. Відвідуючи це місто з дітьми навесні 1992 року, я застав у костьолі ще одного дивного священика, про якого мені говорили в Польщі. О. Кирило Климович переїхав разом з батьками, будучи дитиною, на початку 60-років з Казахстану в Польщу. Польські чиновники не квапилися оформляти його родині польське громадянство. В 80-і роки він, як радянський громадянин надійшов у духовну семінарію й тільки тоді йому запропонували одержати громадянство. Однак юнак, бачачи в цій обставині «палець Божий», не став міняти громадянство й з першою нагодою, одержавши рукоположення, і ставши священиком, переїхав жити в Білорусію, оформивши собі  білоруське громадянство. В 1998 році одночасно із призначенням о. Владислава Млинця єпископом Вітебської єпархії, батько Кирило Климович був призначений вікарним єпископом Мінсько-Могилевської єпархії. За моїми відомостями, він користувався в Мінську високим рейтингом і любов'ю парафіян, однак, навесні 2003 року його попросили очолити осиротілу єпархію в Іркутську. У цей момент честь найбільшої по території єпархії світу належить саме Іркутську.

 

14. ДАНИЛОВИЧИ

Поїздки по Білорусії - це захоплююче й повчальне заняття для тих, кому цікаві долі католиків у всьому Радянському Союзі. У маленьких Даниловичах зустрівся мені священик з ордена, що покликаний служити освіті, однак, о. Пожарському випала доля засланця. Знаменно, що наприкінці 20-го століття режим Лукашенко захопився «полюванням на відьом» настільки, що не було ні року, протягом його багаторічного правління, щоб якийсь ксьондз із Польщі не вилетів з ганьбою й з ярликом «полонізатора». При нашій зустрічі в 1992 році це були лише погрози, але через 2 роки о. Пожарський виявився в Петербурзі, якому, напрочуд, «полонізатори» ніяк не заважали. Навпаки, о. Пожарському був довірений прихід Святого Станіслава, при якому місцева польська діаспора почуває себе як будинку. Про якості священика, з ганьбою вигнаного з Білорусії, свідчить епохальну працю. Крім роботи в приході, священик провів багато років у Петербурзьких архівах, видавши книгу, у якій дуже стислим і доступним способом названі всі вихідні документи, їхні архівні номери та інші реквізити, що стосуються всіх католицьких приходів Російської Імперії й службовця в них духівництва. Треба визнати, що в даному конкретному випадку, виганяючи священика Пожарського з Білорусії, з маленького містечка Даниловичи, режим Лукашенко зробив послугу не тільки північній столиці Росії й приходу святого Станіслава, але й всім католикам Росії, що бажає детально вивчити свою історію.

 

15. БЕНЯКОНИ

На границі Литви й Білорусії в містечку Беняконе живе польський поет Міхал Вололсевич, по сумісництву органіст прилеглої литовської парафії Шальчининкай. Я познайомився з ним шляхом переписки ще в семінарії. Він був шкільним другом моєї вчительки з початкової школи пані Яніни Гуральскої. Вона ж запропонувала мені листуватися з людиною, що знає труди й діяння Адама Міцкевича не тільки по книгах. Міхал Волосевич вивчив особливим образом історію першої любові пана Адама, що, будучи студентом Вільнюської академії, неодноразово відвідував Бенякони, відвідуючи гостинну родину Верещака. Батьки прекрасної Марлі не заперечували, щоб бідний, але відомий поет читав у них будинку власні вірші, але не більше. Добродії Верещак планували для Марилі шлюб з літнім, але багатим графом Путкамером. Ні Адам, ні Мариля, охоплені гарячими почуттями, не були в силах перебороти ці наміри. Серце поета залишилося пораненим на все життя. Втім, Мариля ніколи не забула свого коханого. Місцеві жителі бачили рано овдовілу Марилю, що стала до того часом великою графинею, зануреною в міркування біля пам'ятного каменю, де проходили їхньої зустрічі.

Мариля стала згодом феміністкою, любила прогулюватися в чоловічому одязі, із трубкою у вустах. Однак, місцеві жителі любили й поважали її за ретельність у плані освіти сільських дітей, у чому вона була вірна юнацьким мріям молодого вчителя Адама, що написало один раз такого рядка: «Про як же сильно мрію я, щоб мої книги читалися по сільських хатах». Ще цікаво, що, уклавши другий шлюб із заможним паном Калиновським, Мариля стала мачухою Рафала Калиновського, останнього «диктатора» січневого повстання на території Великого Князівства Литовського, тобто, так званих Західних губерній. Рафаїл самим дивним для всього оточення способом, сміло можемо сказати - чудесним образом - уник ешафоту й провів на кару всього-на-всього 10 років строгого заслання в Іркутську. Звільнений по клопотанню керівництва заслання, 40-літній чоловік, направляється в Париж, де місцева еміграція зустрічає його як героя націй. Однак, незабаром Калиновський переїжджає в Австрію на послушництво до отців Кармелітів і проводить все життя, що залишилося, у відомому польському містечку Вадовіце. О. Рафаїл став засновником Кармелітської семінарії у Вадовіцах і вихователем цілого покоління польських Кармелітів. Був він теж великим другом Кароля Войтили-Старшого й, безсумнівно, спогаду батька про цього святого повстанця й сибіряка, стали частиною біографії великого понтифіка Іоанна Павла Другого. Отож, у черговий раз ми переконуємося, наскільки історія Католицької Церкви в Білорусії переплетена ще й з польською історією.

 

16. ГРОДНО

Про це місто говорити можна нескінченно. Обмежуся лише парою фраз. Сильне враження на мене робить лівий берег, на якому красується францисканський костьол, у якому починав свою кар'єру в якості диякона й священика святий Максиміліан Кольбе. Там протягом декількох років в 20-і роки друкувався щомісячник «Лицар Діви Непорочної». При цьому храмі в 1989 році оселився перший єпископ Білорусії, призначення якого офіційно схвалили радянські влада. Відробивши 2 роки в Білорусії, невтомний владика Кондрусевич був переведений на почесну посаду митрополита в Москві.

Лівий берег - це робочі квартали й багатоповерхівки. З вікон цих будинків видне польське місто Домброва й прилеглий санктуарій Ружанестов. Храм Ружанестовський - це близнюк Гродненського Кафедрального Собору, що перебуває на правом берегу Німану в самому центрі Гродно. Колишній єзуїтський монастир славиться дванадцятьма фігурами Апостолів у Вівтарі й малюсінькій іконі Богородиці Конгорегатської, покровительки гродненських студентів. Навпроти собору - дивно великих розмірів пустир. Старожили зі смутком розкажуть вам історію виникнення цього порожнього місця. Пан Хрущов розпорядився в мирний час улаштувати в серце Гродно бомбування. Збройні люди тривалий час із застосуванням артилерії й вибухових речовин намагалися знести з особи землі 700-літній шедевр готичної архітектури, так звану, фару (тобто, головний костьол міста з високою вежею) Гедемін. Рухаючись на північ від фари Гедеміна, зустрічаємо чудовий Гродненський замок, що нагадує про те, що Гродно у свій час було однієї з 4 столиць Речі Посполитої, у якій періодично проживали королі на час засідань парламенту (3 інших міст, де збирався польський сейм, - це Перткув, Радом і Варшава). У цьому ж місті помер королевич Казамир Ягелло, спадкоємець трону й великий святий 15-го сторіччя. Саме в Гродно в переддень смерті відкрив він двері замка всім голодним і бездомним, щедро роздаючи милостиню. Там вимовив відомі слова: «Краще вмерти, ніж згрішити». Саме він був щодня біля дверей фарного костьолу раніше всіх, чекаючи на сходах, коли його відкриють.

У центрі Гродно привертають увагу ще два стародавніх костьоли. Повернувшись до Кафедрального Собору, рухаємося в напрямку автовокзалу. По правій стороні вузької вулички зустрічаємо стародавній готичний костьол невеликих розмірів із прилягаючим монастирем сестер Бригідок. Нині опіку над костьолом взяли на себе сестри Назаретанки, головний Будинок яких у Білорусії й центр послушності перебуває при цьому костьолі.

Повернувши на захід, неподалік від Бригідок зустрічаємо «Бернардини». Цей просторий францисканський костьол і монастир комуністи перетворили в пологовий будинок. Дуже символічно, тому що нині в цьому будинку «народжуються священики». При Бернардинськом костьолі працює перша й найбільша по кількості покликань семінарія в Білорусії. Я пам'ятаю ті часи, коли семінарії віддали лише одне крило на другому поверсі напівзруйнованої будови. Юнаки вчилися в моторошних умовах не тільки в матеріальному плані, але й у моральному, тому що не переїхав на нове місце пологовий будинок славився й численними абортами, а виходить, запах смерті наповнював коридор.

 

ВИСНОВОК

У заключному слові хочу вернутися до піднятого питання про бєлостокський акцент або діалект. Скажу більше, знаючи це із близького спілкування: на мовних «пуритан» ображаються не тільки жителі Полісся. Образяться також і жителі Гродно. Їм не сподобається, коли поголовно хтось стане називати їх білорусами або литовцями. Незважаючи на незнання польської мови 80% населення Гродненської області називають себе поляками й католиками. Це батьківщина Міцкевича й Елізи Ожешко, це також батьківщина братів Пілсудських. Діалект або акцент, яким, безсумнівно, вони відрізнялися від жителів Варшави або Кракова, додає лише особливий «вітамін» їхньому непідробленому патріотизму. Поважати вибір людини в плані віри й національності не просто очікує, але й жадає від нас різношерста, але єдина Європа.

 

Пекін. 25.10.2006.

 

 

Losowe / Random

JSN Epic is designed by JoomlaShine.com