×

Попередження

EU e-Privacy Directive

This website uses cookies to manage authentication, navigation, and other functions. By using our website, you agree that we can place these types of cookies on your device.

View Privacy Policy

View e-Privacy Directive Documents

View GDPR Documents

You have declined cookies. This decision can be reversed.

Моя Корея



“У змаганнях добрих змагався, віру зберіг і на кінець підготовлено для мене вінок слави”. Приблизно такими словами Апостол Павло позначив видзаймалися останніми роками. Подобається мені цей його стиль подвижника не допускає шлюбу й халтури. От мені наприклад 40 років...дивний вік, переломний для чоловіка - говорять вирішальний, віз або перевіз! спорту, яким

Або людина знайде сенс життя, і план на те як прожитий чергові десятки років, або буде пригнічувати себе нісенітницею, відсутністю вимірних успіхів, мотивів для пошукання чергових праць.

По фізіології, людина явно старіє, психічний безлад і безсилля відчутне явно після екстремальних праць десяти років проведених у Росії. Нема чого приховувати; я доторкнувся до дна, депресія в повній формі знайшла мене саме в той момент, коли мені в черговий раз здалося, що я Бога схопив за ноги й намагаюся повалити, щоб одержати благословіння..

Раптом я видумав собі рецепт на всі недуги...

Я попросив відпустку в Корею та Японію!

Пік мріянь, обидві країни, проживаючи на Сахаліні, я мав під боком.

Для жителя Сибіру або Далекого Сходу, це не делікатес; щоденність.

Багато хто подорожують туди по бізнесу, щоб підробити до вбогої пенсії, відвідуючи попутно родичів або знайомих.

Іноді дехто залишається назавжди.

Багато на це є причин.

Подібність клімату, годинний пояс, стиль життя. Перемішано кров і звичай, азіатське і європейське все отут є, накладається й перетинається.

З мого погляду до того ж, що отут що там: суцільне місіонерство.

Давайте послухати, як з моєї дзвіниці виглядає Далекий Схід через призму міст, що зустрілися мені, подій, але в першу чергу людей!

 


1. Франциск


Із братом Франциском я познайомився в місті Пусан у портовому кварталі. Говорять, що цей друге, по кількості жителів, декілька мільйонне місто має 7 різних портів на стику двох морів.

Добрався я з морського вокзалу автобусом номер 26. Зустрічав мене високий, гарної статури балакучий семінарист четвертого курсу Кларетинець.

Він запропонував проїхатися на таксі, але я відмовився, бажаючи почати відвідування країни скоріше, як бурлака, почуваючи землю під стопами, ніж як відірваний від землі монсинйор.

В Андрія був сильний акцент, тому контакт був ускладнений. Франциск, у свою чергу говорив відмінно по-англійськи. Лице вузьке, видовжене не нагадує типових азіатських рис, стопа однієї ноги не працювала, як треба, тому він сильно накульгував. Спочатку, коли ми сиділи й розмовляли в будинку, я не помітив цього каліцтва.

Він швидко, як мастистий чиновник набрав трохи потрібних мені телефонів до моїх знайомих у Сеулі й Даєгу, а також в Ансан. Його ввічливість була на зразок того, що я спостерігав у поводженні деяких японців, що мовчки йшли назустріч інтуїтивно вивченим потребам співрозмовника. Однак роки праці серед азіатів привчили мене не зловживати цими якостями й швидко орієнтуватися, де кінчається виучена ввічливість і де починається справжня дружба.

У випадку Франциска це була реальна турбота й дипломатичний талант. Я переконався незабаром, що як настоятель ордена братів Матері Терези був він знайомий близько з багатьма діячами й керівниками католицької Церкви в Кореї.

Він сам запропонував мені й підбадьорив до того, щоб домагатися зустрічі з кардиналом Стефаном Кім, оскільки Семінарія й резиденція кардинала в Сеулі сусідить із будиночком братів.

Поки, однак, запропонував мені зупинитися кілька днів у будиночку братів у Пусані на другому поверсі, поруч із каплицею. Почастував спочатку кавою, познайомив з декількома інвалідами, яких біля 20 чоловік знаходилося постійно в даному будинку на першому поверсі.

Брати Матері Терези на відміну від сестер не одягають екзотичних індуських ряс, лише простий європейський одяг, кожний на свій смак. Англійська мова, не є обов’язковою ні в спілкуванні усередині будинку братів ні в каплиці.

Так мені зустрічалися брати з Індії, але їхня присутність була не нав'язливо, і всі вони жили настільки довго в Кореї, щоб спілкуватися на корейскій.

Дискреція, приємна риса азіатів. Брати Матері Терези знайшли цю чесноту в досконалості й застосовували в спілкуванні із мною.


2. Отець Антоній


Брат Франциск затримав мене, на кілька днів у Пусані, ходячи в переддень поїздки ми взагалі не були знайомі й нічого такого не планувалося мною. Це був подарунок від Добродіїв, це очевидно. До того всього мені потрібно було заповнити пригодами весь місяць, і я був відкритий на пригоди. Я подивився уважно місто, долаючи пішки й на автобусах неймовірні відстані, ризикуючи, що заблуджуся. Я звикав до Кореї й незабаром скорив її, і вона зачарувала мене.

Корея на тлі тільки що побаченого мною виглядала більше доступною, менш перфекційною. Росія на цьому тлі, занадто велика й безхазяйна щоб неї осягнути й освоїти, Корея виглядала як щось середнє між цими двома імперіями.

Я одержав у Південній Кореї присмак Польщі.

На третій день мого перебування в Пусані, брат Франциск привів мене до настоятеля місцевого костьолу о. Антонія Ан.

Донині не знаю або це його німецьке прізвище, або корейський псевдонім?

Худий, невисокий, енергійний. Відразу на початку знайомства зізнався, що є ветераном «східного фронту» і що Ростов йому відомий із часів війни. Залишається догадуватися, що в семінарію надійшов замолювати гріхи війни. Про масштаби його обігу легко собі уявити, спостерігаючи величезний успіх заснованої ним громади на честь Фатимської Богородиці, статуя якої стояла усередині храму, начебто чекаючи моїх молитов на початку відвідування Кореї. Ще більш вразлива статуя Ісуса піднімалася на вежі костьолу побудованого на високому пагорбі.

Скільки разів я не заглядав усередину храму, там завжди кілька людей читало Розарій навіть пізнім вечором...

Такого я не зустрічав ні в Японії, ні в Росії.

Поруч із приходом я побачив монастир сестер із цілою сотнею підколінників і хоча не всі місця були зайняті, все-таки це дуже вразливо довідатися, що так велика конгрегація виникла саме при цій церкві по благословенню настоятеля.

Так великий його праця й так великий плід...

Все видно як на долоні. Не прожив свого життя даром цей 90-літній старий.

У нього явно бракувало часу спілкуватися зі мною, але він встиг мені передати товстий пакетик із грошима. Він не став церемонитися й вручив мені гроші без зайвих вступів, явно стурбований про те, щоб я в Кореї мав, на що жити. Можливо, йому, колись у схожих обставинах теж дарували.


3. Семінарист Андрій


Семінарист Андрій, що проходив у будинку братів літню практику пояснив мені, як рухатися по місту і як потрапити назад у прихід.

Я подорожував як заведений шукаючи стратегічних точок, таких як вокзал, кафедральний собор і знаходив багато чого цікавого, однак не знайшов ні вокзалу, ні собору. Бачив я, однак сотні протестантських хрестів, які з настанням сутінок блищали на обрії вперто заявляючи, що цією країною й цим містом заволодів Христос.

Помітивши рейки, я намагався йти уздовж них до центру, але ненавмисно інтуїція підвела мене, довелося поміняти маршрут. Я ввійшов у юрбу вуличних торговців, спостерігав типово європейські будівлі, супермаркети й дуже схожі на Сахалін кіоски з морепродуктами., кимчи, фрукти, кавуни, риби...завдяки цьому це супер сучасне місто здалося мені привітним і свійським.

Вулиці не дуже чисті, легко було їх порівняти з вуличками в Сибіру або в Польщі. Дивували мене кафешки, розпростерті скрізь, з низькими столами, для сидячих на підлозі клієнтів, і з газовими приладами, для бажаючих самостійно варити собі суп, прямо за столом.

Під стінами таких ресторанчиків бачив я скляні посудини величезних розмірів, усередині яких плавали різних розмірів рибки, які клієнт відловлював на свій розсуд.

Так зустрічалися мені теж забігайлівки з ієрогліфом собаки де, безсумнівно можна було покуштувати й цей делікатес у виді молодого собачки.

Нічого особливого не знайшовши в цей перший вечір я вирішив вертатися. На склі автобуса 56 виднілася назва району, у якому розташований мій прихід. До мого щастя, це був дійсно потрібний автобус.

Я був трохи стривожений, але напрочуд братії ніяк за мене не хвилювалися, їм без мене вистачало турбот.

Моє рішення поститися в Кореї, не приймаючи ніякої їжі, крім напоїв ніяк не здалося їм дивним, не стали мене примушувати їсти, як це траплялося в Росії.

Андрій спостерігав за мною, і я явно був для нього інтригою. Саме він відвіз мене у віддалений північний квартал, де закінчується північна гілка метро на вокзал, звідки їдуть автобуси по всіх маршрутах країни. Купив мені квиток в Ансан і навіть запрошував до себе додому через два тижні, коли закінчиться практика в Пусані.

Його ввічливість теж була доброзичливою.

Саме він навчив мене за методикою Матері Терези вмивати оголених дідків і інвалідів. Пояснив мені й навчив розрізняти, хто з них реагує на жарти, а хто як бетон, попадалися й агресивні хлопці, до кожного потрібний був особливий підхід. Були хлопці, яких ми купали в колясці й такі, котрих заносили в душову на руках. Були й такі, які купалися самостійно й допомагали купати інших дідків. Мене, спасибі Андрію не жолобила їхня зовнішність і каліцтва. Сміливість його й інших братів давала й мені радість із прийнятого на себе випадкового служіння. З'являлися навіть думки, що непогано й непогано було б провести все життя на такій роботі.

У ці дні аж троє братів перебувало в горах на відпочинку, і такий волонтер як я попався братам дуже вчасно.

Франциск, Антоній і Андрій, показали мені Корею із кращої сторони, як країну християнську, привітну, просту хоча й багату...портову на двох морях.


4. Черниці з Ансану.


Дві черниці Індуски очікували мене в Ансані, вірніше сказати це я чекав їх. Мій напівпорожній автобус мчався на північ із такою швидкістю, що сестри не могли очікувати мене так незабаром. Всього-на-всього 4 години треба було мені, щоб із самої південної крапки Кореї виявитися в пригороді Сеула, що, щоправда, у центральній смузі півострова, але після демаркації півострова на Північну й Південну Корею, виявився на півночі Південної Кореї.

Черниці прийшли напевно після години очікування, я вже збирався їм дзвонити але, нарешті підійшли дві безтурботні реготухи. Я трохи ображався на них, але не подавав виду. Знову мені пропонували таксі, але я традиційно відмовився. Ми незабаром прибутку до монастиря, у якому чекало мене трохи пара цікавих очей. Мені показали чернечі альбоми, з однієї із сестер я був знайомий, тому що приїжджали вони оглядати наш прихід у Південно-Сахалінську з метою оселитися в ньому. Саме тоді ігуменя дуже чемно просила відвідати їхній будинок в Ансані й в Інчоні. Я побачив ще двох сестер, які збиралися трудитися на Сахаліні. У зв’язку з тим, що в Ансані живе 1000 Сахалінських корейців, сестри були більш ніж упевнені, що саме вони візьмуть мене на ночівлю, однак, зв'язавшись із дітьми Син-Харабоджи, яким було доручено батьком, прийняти мене, я одержав перший серйозний конфуз. Я зрозумів, що мене приймуть тільки завтра, тому що пізно й вони утомлені після роботи. Сестри теж не розраховували що я в них зупинюсь, але на швидку руку влаштували мені в приймальні ліжко на пружинах.

Дякуючи цій затримці я міг побувати на наступний ранок у капличці сестер і проводити месу для жінок похилого віку.

Службу вів о. Юрій польський палотин, що зустрів мене зі стриманим ентузіазмом і запропонував, щоб після служби підкинути в «російське село» „Gohyan Maul”, Там мені зустрілося багато знайомих осіб, а виходить, і в опіці Палотинця я більше не бідував. Після, однак, прекрасних хвилин проведених у Пусані я зненацька помітив сцени байдужості й був розчарований більше, ніж міг припускати саме серед «своїх, російських Корейців», втім, цей перший шок скоро пройшов, і все налагодилося.

Напевно, це було потрібно, щоб упасти із хмар на землю й оцінити належним чином те, що трапилося зі мною.

Швидко пройшов тиждень, в якому я одержав багато простих уроків про те, приміром, як потрапити в інтернет кафе і як поводитися в перукарні.



5. О. Юрій Палотин.


О. Юрій весь у білому. Підтягнута, спортивна людина. За кермом чистенької машини здався мені скоріше плейбоєм, ніж священиком. Коли після меси й сніданку ми приїхали в російське селище, нам зустрівся місцевий кореєць, із привітною посмішкою привітався на ламаній російській мові. Він не міг думати, що два європейці, що приїхали в російське селище можуть бути «не росіяни».

Юрій по дорозі кількома словами обрисував мені свою біографію із чого запам'ятав я, що місіонерству передувала мовна школа в Австралії й, що він у Кореї стільки-ж часу скільки я в Росії.

Він чемно залишив мені номер своєї мобілки й пояснивши , що дуже зайнятий вийшов.

Цілком можливо, що після таких пояснень я все-таки набрався сміливості й подзвонив йому через кілька днів. Мій статус у Кореї був ніякою. Поруч із мною не було великих людей, які б опікувалися мною, створюючи потрібну атмосферу. Я виглядав скоріше як бідний родич для всіх людей, що зустрілися мені. Навіть Андрій зізнався мені, що очікував зустріти в порту, якогось дідка, що від «нічого робити » подорожує по світу.

З іншої сторони таке сприйняття моєї персони радувало мене, я пройшов у Сибіру повну «інкультурацію» і зробився стопроцентним аборигеном.

Із цього приводу пригадується мені сцена, коли, показуючи місто новому священикові з «Штатів», примітив я дідка одягненого в обдерту рясу з якоюсь колясочкою завантаженою знайденим на смітнику скарбом. Я посміявся над ним, говорячи американцеві, що через 10 років я таким же стану й той, дивлячись мовчки на мене, цілком серйозно відповів: «Ти й сьогодні, такий як він».

Я одержав тоді гарний урок як багато людей, які начебто недалекі й близькі мені й надалі дають мені оцінки через мою сорочку не докопуючись до розуму.

Юрій виправився в моїх очах, прискакавши після декількох хвилин одержавши мій дзвінок. Провів він, тоді не поспішаючи весь тривалий вечір із мною з подружкою Ю Джин у будинку тітки Тамари, сахалінської кореянки, що зайнялася ретельно моєю культурною програмою в ці дні.

Мої друзі, напевно, здалися йому привабливими настільки що, можливо, він поміняв небагато перше недбале поводження, все-таки при спробі відправити йому електронний лист відповідей не надходило. Наш контакт обірвався.


6. Кім Че Дун


Така саме прізвище в чоловіка тітки Тамари, у якої ми були в гостях з о. Юрієм. Вони приїхали із Сахаліну в числі перших репатріантів, десь у половині дев'яностих. Вони були на Сахаліні в числі самих активних парафіян. Тамара красиво співає, Че Дун грає добре на баяні.

Їх новий корейський будинок перебуває на 9-ом поверсі одного з десятиповерхівок, які стоять у квадраті, а на площі крім кіосків, правління й кабельного телебачення гарний пам'ятник на честь матері.

Всі тут поруч: Залізниця, що з'єднує селище із Сеулом, куди всього-на-всього 45 хвилин шляху. Дідки із Сахаліну одержують посібники, пенсію, і якщо хтось міцний, те також можливість підробляти.

Правда всі вони у віці не менш 60-ти років, тому що право на постійне проживання одержують лише ті Корейці, які народилися до 1945 року, а виходить, піддалися репресіям з боку японців, які узялися фінансувати проект переселення повезених ними колись корейців.

Своєрідне відшкодування образ, депортації й примусових робіт у шахтах і лісоповалах.

Старі більшу частину дня проводять на прогулянках і зустрічах у парку. Чоловіка грають у Боулінг, жінки брешуть, молодь, тобто діти, що приїхали до дідків, і онуки на період канікул приїжджають побуянити або підробити.

Самим близьким родичам дає один або навіть два безкоштовні рейси в рік. Все це оплачує японський Червоний Хрест, Середнє покоління корейців говорить на змішаному діалекті, що назву корейсько-японсько-росіянином пиджином. Телебачення дивляться, як правило, на російських або японських каналах. Сеульський діалект погано сприймається дідками, яких батьківщина південне місто Даєгу із зовсім іншим говором.

Не знаючи літературної мови, сахалінські корейці віддають перевагу зрозумілий для них японський або росіяни які доводилося вивчати в школі й на вулиці.

Важко на старості років ставати патріотом, хоча, по суті, всі корейці миру дуже лояльно ставляться до батьківщини. Однак дідки відверто нудьгують по Сахаліну, що залишилися там дітях, і нажитому майном.

Парадокс у тім, що саме діти наполягають на тому, щоб батьки, виїхавши, створили їм умови як чорноробом знайти собі стан у Кореї й витрачати його на Сахаліні, це дуже вигідно через істотну різницю стандартів життя в Кореї й Росії.

Тітка Тамара схоже як на Сахаліні, так і в місцевому приході знайшла собі статус лідера.

Вона охоче прийняла мене під опіку й скрізь помагала як перекладач.

Ця родина особливо ставилася до мене, тому що в мене з їхньою внучкою, викладачкою японської мови склали довірені відносини, я був у числі її студентів, і бабуся пишалася цим. Корейці із трепетом ставляться до священиків.

Ми разом відвідали прихід, і вона познайомила мене з молоденьким симбуном, що жив і поводився у двічі пишніше, чим о. Юрій, що зустрівся мене.

Храм був побудований недавно й мав обрису тимчасового спорудження, проте все, особливо устаткування кімнатки священика було там стерильно чисто прибране й обладнано як в аптеці.

Незабаром, відповідно до прохання відсутнього Син Харабоджи, зайнявся мною ще й директор Легіону Марії, що на своїй машині зробив мені аж три екскурсії до могили Адрея Кім Де Гонів, могилам перших католиків Корів зокрема Йи Боку й на гору Розарію на якій читаєш молитву подорожуючи по вистеленій килимами серпантиновій доріжці до гори прикрашеної більшими круглими каменями у формі бусів.


7. Ю Джин etc.


Красуня з містечка Усан проїхала до мене велику дорогу. Ми з нею зустрічалися в Хабаровську в ті роки, коли вона приїжджала вдосконалювати російську мову й постійно відвідувала католицький прихід. Вона приїхавши в Ансан, завела мене до перукаря, поголитися, а також, запросила покуштувати морозиво в кафе.

Перукар відмовлявся брати гроші від священика. Це було мені черговим доказом того, як місцеві люди ставляться до священиків.

Воістину, зовсім не так,як у Польщі. Багатий священик викликає плітки й гнів парафіян. Отут навпаки, не переносять бідних священиків, і всіляко намагаються підняти їхній статус, і стан, змагаючись приходами, чий священик більше забезпечений і доглянутий. Це говорить про самих парафіян!

На наступне побачення Ю Джин з'явилася зі своїм бой-френдом Стефаном на його машині. Був ще один друг, і всі ми поїхали відвідати відомий у Кореї скансен, у якому крутять ролики д історичних фільмів, такий собі корейський Голівуд неподалік від Сувона. Нам повезло, під час візиту хлопці побачили багатьох акторів під час знімальної сесії, і всі вони були їхніми кумирами.

Дякуючи Ю Джин і ще одній парі хабаровських студенток Віці й Агаті я відвідав у Сеулі величезну кількість храмів театрів й кіно. Вони ж відвели мене на аудієнцію до кардинала Стефана Кім, що відповідно до даної обіцянки організував мені брат Франциск.

Я вдячний тією самою мірою Місіонерам Маринола, у яких провів я день Успіння Пресвятої Діви Марії, о. Августинові До, відповідальному за зносини з Північною Кореєю а колись в 1995-2000 настоятелеві корейської громади в Москві, Пітері й у Казахстані. Він мені теж приділив досить часу в ці дні.

Ю Джин допомогла мені потрапити на паром, яким добирався я на острівець Струм Чок До. Це буде мабуть, окрема й дуже вразлива історія, що зі мною трапилася на завершення пригод у Кореї.


8. Отець Бенедикт Звебер


О. Бенедикт потрапив у Корею наприкінці п'ятдесятих, відразу ж після війни.

Керувала ним трагедія старшого брата, що як американський солдат кинувся в небезпечний ставок рятувати корейську дитину й домігся мети, хоча сам при цьому загинув.

Родина Звебер одержала посмертно високу медаль із рук Корейського Уряду.

Бенедикт просив своє начальство в Ордені Маринол, направити його в /Корею відразу ж після рукоположення. Прохання було задоволено.

Бенедикт вершив чудеса на маленькому острові на границі з північною Кореєю. На острів попадали багато біженців з півночі. Він їх відловлював і існує версія, що солдати північної армії розпізнаючи його човен „Stella Maris” ніколи не стріляли. На цьому човні отриманому від американської Армії він улаштував невелику лікарню. На острові створив дитячий притулок св. Вікентія, навчив сільський народ будувати дамби на море й промишляти морепродуктами. Протягнув у село воду й електрику, вони ж йому при житті побудували пам'ятник і дали корейське прізвище Че Бун До.

Побудував 4 храми й 10 каплиць. За допомогою подружньої пари Пія й Кристини в Су відправив у США 1500 сиріт напівкровок, особливо із чорною домішкою, які були, безсумнівно, дітьми американських солдатів.

Домігся конкретних законів, які б відрегулювали їхній статус в Америці.

Навіть кардинал Кім був зворушений моїми спогадами про останні дні життя Че бун До на Сахаліні.


9. Симбуним - Яків Кім Геть Сул.


І друга легенда Сахаліну це о. Яків Кім Геть Суль. Познайомитися з ним допомогли мені парафіяни з Ансану. Хрещениця сестри Тамари Франциска, що нині на постійно проживає в Пітері, але раніше була в активі сахалінського приходу стала в Даєгу моєю супутницею й перекладачем.

Приїхали ми в місто десь 6-го серпня серед заливних дощів, які не припинялися протягом 10-ти днів ні на хвилину.


На вокзалі очікувала нас делегація на чолі з о. Яковом. У двох машинах ледве вмістилися всі бажаючі побачити «сахалінського симбуним» а значить мене.

Можливо, о. Яків очікував більше представницької людини, але я є, який я є. Я й надалі відмовлявся, від достатку їжі, що мені пропонували з нагоди численних частувань і вечірок, які з нагоди мого приїзду організував о. Яків.

Ми відвідували всі відомі місця мучеництва перших католиків цієї єпархії. Я помітив, що о. Якова скрізь зустрічають із повагою й радістю.

Людина без особливо привабливої зовнішності все-таки заражала своїм гумором і добротою.

У католицькій лікарні на його прохання на ходу мені зробили основні аналізи. Він хотів переконатися в тім, що я здоровий. У книгарні видали нам безкоштовно всі книги, які нам тільки схотілося придбати.

У церкві, перед якою стояв кам'яний символ риби, і в народі так вона називалася «Риб'ячий Храм», у коридорі висіла таблиця пошани з фотографіями 50-ти парафіян, які є відповідальними за 50 великих поселень на території приходу. З них отець питає про відвідуваність і участь у парафіяльних заходах кожного конкретного осередку.

При приході великих розмірів садок під керівництвом сестер черниць. Я завжди дивувався організаторським здатностям азіатських католиків. Всі 200 років існування католицької Церкви в Кореї основну відповідальність за місіонерство несуть саме миряни.

У цій країні дивує теж кількість покликань. На 4 мільйони католиків є 3000 священиків, а значить схожий показник як у Польщі, за те черниць у три рази більше! Такого не зустрінеш ніде на світі, хіба в Індії.

Є чому дивуватися, заздрити по гарному й повчитися!


10. Юлія Кім

Про явища в Наджу я чув ще в семінарії. Потім у Ростові в мої руки потрапила відео касета з явищами Богородиці останнього років по всьому світі. Наджу там теж перераховувалося. Правда останні роки новий єпископ Гуанджу заборонив Юлії, що бачить, Кім бути на публіці й проводити Святі Меси в каплиці, явищ, що вона влаштувала за свій рахунок у себе в будинку, проте, народ і надалі тягнеться, проводячи там часті молитви. Люди тягнуться із всіх самих віддалених куточків Кореї й усього миру.

Церква в Кореї дуже молода...Іоанн Павло Другий відвідав Корею в 1984-м році на двохсотліття католицтва. Сто перших років католики випробували тут на собі жорстокі гоніння. Спочатку тяглися до віри студенти із кращих аристократичних родин, яких багаті батьки відправляли на навчання в Китай. Заснували вони на початку на горі Менг Донг школу християнства, і тільки через 20 років з'явилися місіонери Французи, щоб робити обряди й розділяти таїнства, тому що при великій кількості віруючих не було там жодного священика.

Першому рукоположеному корейцеві, що у Макао й на Філіппінах провів більше десятка років, навчаючись богослов'ю, вистачило з'явитися на батьківщині як священик, і відразу він був мученицьки вбитий.

Схожа доля очікував і іноземців, що приїхали. Відвідував я гору Чол Ту Сан на якій з життям розпрощались 103 мучеників канонізованих Іоанном Павлом Другим. Їхня загибель дуже добре зафіксована в документах і речових доказах. Майже кожна область Кореї має схожого характеру пам'ятні місця й людей що очікують беатифікації. Християни тих часів ховалися в горах і трудилися над виготовленням глиняного посуду, всупереч прислів'ю що «не святі горщики ліплять».

Випадок Юлії Кім підтверджує мою думку про те, що віра Корейців і нині має містичний і романтичний присмак.

Вона дуже свіжа, усе поширюється й росте.

Безліч неофітів надає вірі свіжість і динаміку. Існує постійна інтрига. Корейці із задоволенням копіюють європейські зразки віри, включаючи зодчество. Християнство місцевим людям видається в образі готичних будівель.

Однак, у рідному селищі Андрія Кім Де Гонів монументальний храм має вигляд піраміди, у Сеулі храм святого Андрія має зовнішність пагоди, будиночок Юлії Кім теж ні в чому не нагадує звичайного костьолу, просто частка домоволодіння, однак дух, що зустрічається усередині не залишає сумнівів що це храм божий і саме католицький.

Таких домашніх капличок дуже багато і в Росії.

Юлія, що перейшла в католицизм із пресвітеріанської церкви призиває народ до більшого шанування євхаристії й духівництва, а також до відмови від розповсюджених у Кореї абортів. Є безліч зафіксованих плівок зі сценою перетворення гостії в губах Юлії в шматок закривавленого людського м'яса, що вона називає шматком серденька вбитого дитяти Ісуса.

Недалеко від Наджу Юлія викупила у власність гору, що приблизно була місцем мучеництва місцевих Християн, на прощання мене повезли туди, і я міг побачити позначені кров'ю стояння хресного шляху. Юлія збирається будувати там величезний храм, але поки у всьому підкоряється скептично настроєному молодому єпископові, колишній, старий і мученик у всьому підтримував її.

Їдучи з Гуанджу, я побачив прямо на вулиці молоденьку буддійську черницю, що зустріла мене посмішкою й уклоном голови...

...Черговий раз я піймав себе на думці про те, що Буддизм створив в Азії Християнам благодатний ґрунт, виховав привітних, працьовитих і добрих людей.

Місіонери тут почувають себе у сто разів менш уразливими, ніж у Православній Росії.


Епілог


От такими були мої подорожі й враження від Кореї. Я їхав туди без чіткого плану, але Боже Проведіння все влаштувало прекрасно, я міг би нині виступати гідом по святих місцях.

Я пережив захоплюючу авантюру, маючи в кишені лише кілька доларів, і повернувся багатим у враженнях і коштах для подальших пригод у більш стриманій Японії.

Отець Бенедикт говорив мені одного разу, що вважає щастям і привілеєм той факт, що дано йому, було, трудиться на такому квітучому у вірі острові. Додав він теж, що самий нещасний день і подія його життя це той момент, коли після 30-ти років перебування в Кореї йому заявили раптом, що Корея в місіонерах більше не має потреби... і дійсно місцевого кліру в Кореї в достатку. От чому мій попередник виявився на Сахаліні, де наші долі зустрілися.

Як би там не було, їдучи з Кореї, я прекрасно розумів, що Бенедикт мав сенс.

У цю країну можна закохатися й зі мною це трапилося.

 


Losowe / Random

JSN Epic is designed by JoomlaShine.com